озивається телефон. Це бабуся.
– Усе, бабусю, зараз буду. За десять хвилин. Ні-ні, не затримуюся. Цілую. У вас усе гаразд? Уже біжу.
Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто в ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні в нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Улітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А все решта залишалoся без змін.
Бабусі-всезнайки на лавочках біля під’їзду вже із самого ранку теревенять: незважаючи на сиру погоду, іде обмін інформацією.
– Доброго дня, вельмишановні пані! – Вони люблять, коли Сашко так із ними вітається.
У відповідь навперебій чує звичне й таке приємне:
– Доброго здоров’ячка! А Василина Степанівна вже зачекалася. Кілька разів на балкон виходила, виглядає вас. Затримуєтеся, Олександре Петровичу.
Сашко заходить у під’їзд. Піднімається побитими життям східцями на другий поверх. Не встигає навіть пірнути в кишеню за ключами, як двері квартири відчиняються. Бабуня завжди чує його кроки, певне, серцем. Навіть коли він крадеться навшпиньках, усе одно випереджає його хоч на мить. Відчиняє завжди сама. Він ніжно цілує її в щічку, вислуховуючи дорогою якісь банальності про неслуха Вушка, про гастролі модного львівського театру «Воскресіння» у їхньому містечку, про те, що вона таки мусить піти на цю просто шалено розрекламовану виставу «Лісової пісні» цього театру… Слова звучать приємною музикою. Коли він задовго мовчить, не мугикаючи й не підтакуючи, це насторожує бабуню.
– Ти не захворів, хлопчику мій?
– Ні, бабуню! Усе гаразд, лише втомився. Багато роботи.
Під ногами ніжно муркає Вушко, не розуміючи, чому на нього не звертають уваги й де ж такі звичні гостинці.
– Там у торбі для Вушка, як завжди. Дайте йому, а я піду перепочину.
Бабуся з розумінням киває. Хай відпочине: у нього така важка робота.
Сашко миє руки і втомлено дивиться в дзеркало, не помічаючи в ньому себе, стараючись пояснити своє збентеження погодою, змореністю, схожою на Оксанy юнкою в крамниці. Вона могла б бути її донькою. Але Оксана далеко, у Києві, донька ще далі – в Англії.
Він заходить у свою кімнату, з книжкової полиці бере медичний словник, відкриває його й дістає чорно-білу світлину. На ній усміхнена школярка. Смішні кіски з пишними білими бантами, немов величезні сніжні метелики на голові. Сашко всміхається, згадуючи, як поцупив цю світлину з Оксаниного шкільного aльбому в десятому класі. Чоловік вмикає музику,
