любила вона щиро тільки себе. Та ось одного разу проїздив містом бравий козак Іскра. Врода дівчини засліпила розум відважного парубка. Хоча хлопець сподобався панночці, усе ж вирішила вона для годиться і його випробувати. Іскра на диво швидко розправився з лютим биком, позбивавши йому руками роги. Друге завдання здалося козакові ще легшим. Викупатися в річці між трьома джерелами. Він стрибнув у воду і… не випірнув. Легенда запевняє, що річка забрала мужнього козака собі за чоловіка й навіть тіла не віддала. Жаль охопив душу вродливиці, підійшла паночка до краю річки, і скотилася з її щоки скупа сльоза простісінько у воду, одна-однісінька. Хоча доти вона ніколи не плакала та й не всміхалася, щоб не псувати красу свого личка зморшками. Це був єдиний чоловік з-поміж тисячі, який їй справді сподобався. Наказала панна побудувати через річку, у якій загинув козак, міст і назвати мостом Втраченого кохання. Та наперекір бажанню вродливиці міст стали називати мостом Скупого кохання. Про яку любов можна говорити з такими бажаннями? Що трапилося далі з панночкою, легенда не розповідає, як і не зберегла для історії імені гордячки. А от міст і досі називають мостом Скупого кохання.
– І звідки ви все знаєте, Олександре Петровичу?! Ах! Напевне, я зателефоную Сєрому й вибачуся. Таки дуринда я, переконали.
Олександр скосив очі на Машину колежанку: та продовжувала витріщатися на вітрину, стоячи впівоберта, однак кутики губ у дівчини були трохи підняті, вона всміхалася.
– Це, Машо, зробиш згодом, а зараз дай мені, будь ласка, для мого Вушка три пакетики того, що завжди.
Маша кидається із завидним завзяттям до прилавка.
– Олександре Петровичу, тут тільки один. Зачекайте пару секунд. Я миттю в підсобку, винесу.
Дівчина біля вітрини навздогін Маші ледь чутно гукає:
– Машо, я піду! На роботу спізнююся. Зателефоную ввечері, тоді й договоримо. Бувай!
Вона повертається до Сашка обличчям, пильно якусь мить дивиться на нього, кидає ледве чутне «до побачення» і миттю вибігає з крамниці.
Та це ж новенька санітарка з їхнього відділення. Дуже тиха й спокійна дівчина. Медсестра Лідочка не нахвалиться нею: «Працює, мов у себе вдома. Молодець. Думала, що молоді так працювати не вміють. Тільки вже надто мовчазна, зайвого слова з неї не витягнеш. І очі чомусь ховає. Мені здається, що вона часто плаче. Нерозділене кохання, напевне. У молоді літа це не дивина». Чоловік стоїть, мов паралізований. До цього Олександр не звертав уваги на дівчину. Та, що ховає очі, щойно обпекла його ними… На нього дивилися Оксанині очі. Але цього не може бути. Оксані зараз, як і йому, сорок. Та й живе вона в столиці, щаслива та сімейна. Бабуся казала, що десь місяць тому зустрічала Оксанину маму й та запевняла, що в доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не така вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі – смарагди під сонцем.
– Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона
