простягнувши руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунда Владиславовича вважали досить приємним чоловіком, однак він завжди тримав субординацію зі студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потиснула долоню проректора. Рука професора була холодна, мов лід, навіть трішки тремтіла.
– Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!
Оксана невпевнено підійшла до столу й усілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервувався.
– Шановна Оксано! Мені дуже приє…
Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, упевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобітків, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояли пузатий порцеляновий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них удома був такий. Діставали цей посуд із глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Уперше – коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі й усе гарно пам’ятає. Удруге чаювали, коли Оксана закінчила школу й татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня: дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві – сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, роблячи багатшим, та навряд чи симпатичнішим.
– Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…
Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся й прикрикнув на дівчину:
– Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже кілька разів про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше – страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.
Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та ще й у присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами й упала вже в приймальній. Оксана не втрималася й пирснула. Подія, звісно, виняткова: з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти
