Микола Лебедко з 10-Б грав Вакулу – і грав геть паскудно. Мав симпатичну мармизу, спортивну статуру (майстер спорту з дзюдо), гарне почуття гумору, але погану пам’ять. Йому надто важко давалися слова Гоголя, вкладені в уста героїв. Хлопець пітнів, у нього тремтіли голос, руки й навіть ноги. Фізично міцний Микола змалів, пропав на сцені… Однак не покидав цієї справи, хоча друзі настирливо радили. Вона мала його поцілувати. На репетиції, зараза, відмовлялася це робити категорично!
Спливав час. Усі приготування до вистави майже закінчилися. До прем’єри залишалося три дні. Як завжди, о третій годині всі зібралися на репетицію. Не прийшов лишень Микола. Десять по третій. Світлана Михайлівна почала нервуватися. І раптом відчинилися двері і в актовий зал влетів переполоханий Олег, однокласник Миколи.
– Світлано Михайлівно, біда! Микола на уроці фізкультури зламав ногу. Його сьогодні не буде.
Фінальна сцена «Ревізора» тривала хвилину.
Що тут почалося! Світлані Михайлівні стало зле. Її відливали холодною водою, вона хапалася за серце, медсестра Марина принесла заспокійливе. Сашко збентежено сидів на своєму звичному місці. І тут погляд Світлани Михайлівни випадково впав на нього. Не дивлячись на свої пиріжкові габарити, жінка блискавично опинилася біля хлопця.
– От хто нас урятує! Сашо, ти ж не пропустив жодної репетиції?
Сашко лише стенув плечима.
– У тебе прекрасна пам’ять, хлопче. Слова Вакули знаєш?
Не чекаючи відповіді, вона силоміць поволокла його на сцену.
Отак Сашко став Вакулою. Він і справді пам’ятав усі слова. Говорив їх легко й зворушливо, він не мусив удавати закоханого. Усе йшло чудово до останньої генеральної репетиції.
Перед репетицією навели лад на сцені: усі сценічні атрибути й реквізити стояли на своїх місцях. Актори в костюмах, гарно записаний на магнітофон народний супровід линув залою.
Розпочалася репетиція. Світлана Михайлівна від задоволення просто світилася.
Остання, фінальна сцена. У голові гупає лише одна думка: «Усе має бути по-справжньому, мов на виставі. Вона мене поцілує, вона мене поцілує».
– Ось, візьми. Це черевички з ніг самої цариці. Такі ти хотіла, моя кохана Оксано?
– Не потрібні мені твої черевички. Я й без них тебе кохаю!
Оксана підходить до нього зовсім-зовсім близько. Він може розгледіти кожен хрестик на розлогих рукавах її вишитої сорочки, дівчина поволі наближається до хлопця. Обличчя мрійливо усміхнене: Оксана увійшла в роль. Сашко помічає над лівою бровою дівчини шрам – слід від травми під час гандбольного матчу в сьомому класі… Його ніс вловлює ледь чутний аромат любистку, ніжний і літній. Так завжди пахне її волосся. Смарагдові очі, мов сама весна, у них широко та просторо, наче в зеленому небі, залитому сонцем; вії, як налякані крила пташенят, пурхають у ньому, і Сашко відчуває майже
