Бач, друже Лютий, вони нас таки бояться – тікають, ховаються, все тихцем.
– Може, пошукаємо? Далеко не могли втекти, друже Мирон.
– Раз виповзли з хати серед ночі – досвідчені сучі сини. Чув, вдова казала: велике цабе до неї голова спати привів. Наче сам начальник міліції з Олики.
– Не може бути.
– Чому?
– А щоб так пощастило – не може бути.
– Де ж пощастило: втекла ж москальня…
– Та отож – начальник міліції не кожен раз сам до рук прийде.
– Аби ж знати…
– І я про це. Ось тому й пощастило, тільки не нам – йому. Слухай. – Пауза, яку витримав той, кого назвали Лютим, тривала страшенно довго. – А що, як вони он там, у копиці ночують?
Після цих слів я затамував дух. Не дихав і Калязін. Якщо вони підуть перевіряти, стріляти треба першими. Тільки тепер я второпав всю хибність ситуації: ми, представники влади, працівники міліції, вночі тікаємо з теплої хати на сіно, а потім змушені, мов ті миші, ховатися від бандитів, які поза законом. Так чия ж тут влада і хто тут закон?..
Але висновки, яких у офіцера міліції з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.
– Нема їх там, друже Лютий. Бігме нема.
– Чого це так?
– Дощ вночі падав. Ось тільки перестав, сам хіба не бачив.
– То хай собі дощ, пощо він нам?
– А якби москалі пхалися до тієї копиці, на землі б наслідили. Бач, волого і мокро, слідів не можна не лишити.
Ніколи не вірив я в Бога, ні тоді, ні потім. Особливо після того, з чим довелося зіткнутися незабаром і що затягнуло найближчими тижнями у вир трагічних та непередбачуваних подій. Може, дурницю скажу – тільки нема Бога після того, що довелося мені побачити на власні очі. Якби був – не допустив би… Але тоді, в копиці сіна, була коротка мить, коли я в Бога таки повірив, навіть помолився йому, як умів. «Господи, – промовляв я про себе, – дякую Тобі за те, що послав уночі той рятівний дощ, і саме тоді, коли ми вже заховалися від чужого ока, знищив дощ усі наші сліди на землі…»
– Твоя правда, – почулося нарешті. – Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі – нікуди вони від людського гніву не дінуться. Гайда, друже Мирон, зовсім видно вже, Остап нервує, напевне.
У тиші почулися їхні кроки по вологій землі. Звуки віддалялися, дуже скоро зникли зовсім, і тоді ми з Калязіним, не змовляючись, спустилися зі стогу. Не поспішали спинатися на рівні ноги, посиділи, перевели дух, тоді полковник сплюнув і просичав крізь зуби:
– От же ж с-суки… А ти кажеш, Мишко…
Нічого, ясна річ, я не казав, зате остаточно зрозумів, які тут умови і на кого треба розраховувати. Вірніше, на кого не треба опиратися: місцеве населення – ці завжди в спину вдарять. Ненависть до радянської влади та її законів чорна та люта, і довго, ой довго
