існувало навкруги – тільки ці очиська, круглі та глибокі; вони мов магнітом притягувати мене до цієї дівчини. І закортіло мені раптом пірнути в цю безодню, бо ніколи не бачив нічого подібного: очі, правильні риси обличчя, ямочка на підборідді, ще – коса: товстезна, руса, акуратно заплетена, з багрово-червоною стрічкою, вона вибивалася з-під краю берета, дівчина легеньким рухом перекинула її через плече, і коса впала на груди, опуклість яких не приховувало навіть погано скроєне, як я тепер тільки помітив – перешите з жіночої шинелі пальто. Коли ж вона заговорила, невідривно дивлячись на мене своїми очиськами, у голосі я почув легеньку хрипуватість – або це від природи в неї так, або курить багато, або застуджена – всяке може бути.
– Здрастуйте, товаришу, – сказала вона російською, і слух різонула надто правильна, дзвінка, поставлена вимова. – Мені до вас сказали підійти.
– До мене? – я навіть ткнув себе пальцем у груди для певності.
– Це ж ви їдете до Ямок?
– Ми, – погодився я. – Чим можу допомогти?
– То мені ж до Ямок і треба, дуже-дуже терміново! – тепер вона зачастила, у голосі з’явилися благальні нотки. – Там діти в школі чекають.
– У Ямках? – перепитав я, відчувши себе чомусь повним дурнем.
– У Ямках, у Ямках! – дівчина закивала. – Я тут із самого ранку, наш селищний голова дров на школу не виписує, киває на це начальство. – І вона кивнула в бік сільради. – Директор наш мені каже: ви, Єлизавето Олексіївно, мерзнете – ви й вибивайте дрова! Можна подумати, тільки я мерзну! А діти ж їхні хіба ні? Донька директора, між іншим, теж до школи ходить, менша… Старша вже поїхала вчитися у Луцьк…
– Неподобство, – кивнув я, аби якось підтримати розмову. – То ви, Єлизавето Олексіївно…
– Ой, та що ви – просто Ліза!
– Мене Михайлом звати, – я мимоволі виструнчився, швидше з піжонства, а не тому що хотів показати себе таким собі служакою. – Лейтенант Михайло Середа, від учорашнього дня служу тут, у міліції, у районній…
– Дуже приємно. – І ця відповідь видалася мені не виявом ввічливості – дівчині справді було приємно познайомитися з новою людиною.
– То ви, Лізо, вчителька? Який предмет?
– Російська мова, – через коротку паузу додала для чогось: – І література.
Зрозуміло тепер, чому вона так красиво говорить – навчена.
– Після університету відразу, – говорила тим часом Ліза, ніби звітуючи мені. – Московській університет, філологічний. Коли університет повернувся з евакуації, з Ашхабада, відразу на другий курс пішла.
– На другий? – насправді це мені ні про що не говорило, та я зіграв здивування, аби продовжити розмову.
– Ага! Навіть самій тепер згадати… не страшно, дивно якось. Тато – професор, дома книжок купа, сама вчилася, пройшла
