1937 року.
Зі знімка на мене дивився хлопець, чи то пак – молодик у піджаку, вдягненому на світлу сорочку так, щоб комір лежав трохи поверх піджачного – за модою десятирічної давнини.
Навіть з фото помітно, що чоловік старанно голився і взагалі стежив за собою. Він не всміхався, тонкі губи стиснув щільно. Загалом у ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужнє – як на порівняно молодий вік. Фото зробили по груди, та навіть так у поставі вгадувалася сила, і не лише фізична: чоловік був худорлявим, та попри це – помітно міцним, збитим; трошки примружені очі, що дивилися прямісінько на мене, підказували – у цю мить чоловік перебуває у стані стиснутої пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина має зуб, поруч не стояти.
На фронті я зустрічав чимало таких людей. Переважно вони служили у фронтовій розвідці, ходили через лінію фронту і робили вигляд або й справді не боялися ані чорта, ані грому, ані кулі. Якщо такий чоловік – друг, то про таких у військах говорили: з ним можна йти в розвідку. Коли ж він воює проти тебе… Про наслідки не хотілося думати.
– Хочеш – почитаєш потім сам, – сказав Калязін. – Коротку довідку можу дати. Народився тут, на Волині, причому знаєш коли? У листопаді сімнадцятого року, в жовтні за старим стилем. Буквально за день-два після того як у Ленінграді… тобто, Петрограді тоді ще, більшовики скинули буржуїв і проголосили нашу владу. До ОУН влився у віці вісімнадцяти років. Відразу став бойовиком, чинив теракти проти польської влади протягом тридцять шостого – тридцять сьомого років. Оголошений у розшук як особливо небезпечний терорист-націоналіст. У тридцять сьомому, як бачиш, його взяли, засадили до «Бригідок». Це тюрма така у Львові. Відсидів там з півроку, потім утік під час слідчого експерименту.
– Утік? – навіть розуміючи, що полковник розповідає мені про ворога, я не втримався: втеча з тюрми або полону завжди викликала в мене повагу.
– Так точно, – кивнув Калязін. – До осені тридцять дев’ятого був на нелегальному становищі. За різними даними, переховувався в Чехії, Німеччині, навіть один час відсиджувався у далеких родичів під Вінницею.
– На радянській території?
– І я про це. Але, кажу ж тобі, сам я його не допитував, а інформації про той період – нуль, хіба ось папірчики з донесеннями агентури, – він кивнув на папку. – Потім, коли сюди прийшли наші, Червоним зацікавився НКВД.
– Знову тероризм?
– Підпільна підривна діяльність. Антирадянська агітація та пропаганда. І чого їм треба – польській кабалі кінець, Україну їхню, – тут полковник осікся, скоса глянув на мене, швидко виправився, – вашу Україну об’єднали, живіть собі щасливо… Є підозра, що такі, як Данило Червоний, готували ґрунт для вторгнення німців. Он як фашистів тут зустрічали, хлібом-сіллю, казав же…
Тут я знову не витримав – кашлянув:
– Я довідку наводив, товаришу
