лейтенанте, треба зведення передавати. Щодня. Як товариш Левітан читав, – тут він випростав спину, розправив плечі й спробував відтворити знайомий всім голос головного диктора країни: – «От советского Информбюро! Сегодня, двадцять второго сентября…» Ну, і таке інше. – Калязін знову заговорив своїм нормальним голосом: – Нічого тобі, Мишко, по радіо не скажуть. І в газетах не напишуть, – він присунувся ближче, поклавши лікті на стіл. – Я після війни у комендатурі працював, недалеко звідси, на Львівщині. Потім сюди перекинули, спочатку теж у комендатуру, а згодом – начальником міліції. Чесно кажучи, на начальника сам зголосився – попередника вбили. Знаєш, як убили? – Він нахилився ще ближче, поплескав долонею по газетному аркушу. – Газета про таке не напише. Серед білого дня підкотила сюди, до міліцейської управи, «емка», вийшли троє, навіть не ховалися. З автоматами, один у цивільному, на двох – галіфе та кітелі, чи німецькі, чи польські. Хрін розібрали ті, хто це бачив. Ось так, просто, на очах у людей поклали на місці двох міліціонерів, тоді ввірвалися в цей кабінет, – Калязін обвів його рукою, – і розстріляли начальника міліції в три руки. Знову сіли в машину, розвернулися, поїхали. Виїхали за Олику, там біля лісу кинули. Гранатою підірвали на прощання. І це, лейтенанте, тільки один епізод. Можу ще розказати, тільки боюся – ти найближчим часом сам більше побачиш.
Тепер мій бойовий командир випив без чаркування. Я наслідував його приклад, зажував половинкою картоплини, тоді запитав:
– Відомо, хто це зробив?
– Бандерівці, – розвів руками Калязін. – Тут усі лиха – від бандерівців.
– Чого вони лютують? Я щось чув по радіо…
– Знов ти про своє радіо! – роздратовано відмахнувся начальник, мов від набридливої мухи. – Лютують, бо бандити! Від безсилої люті, як люблять писати різні там майстри художнього слова. Тільки лють у них, Михайле, аж ніяк не безсила. Я ж у цих краях давно…
– Саме тут?
– На Волинь перевели місяців вісім назад. До того часу виконував різні завдання у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях. Скрізь однаково. Тільки, знаєш, тут небезпечніше.
– Тобто?
– Бо начальник міліції! Можеш не вірити, лейтенанте, але на армійських тут менше полюють. Ну, це ніби мої висновки… Хтозна, у кого тут більше шансів. Усі ми тут, мов на мінному полі.
Я нутром відчував – Калязін хоче сказати більше, але стримується. Від цього, а не від міцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:
– Чого їм треба?
– Кому? – стрепенувся Калязін, стрельнув на мене нерозумілим поглядом, та за мить усе зрозумів: – А, їм… Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі… Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали… Тільки про це я тобі не говорив! – відразу застеріг він. – Дивись, бо офіційно бандерівці – союзники Гітлера. Насправді вони в сорок
