бандитам та їхнім допомагачам: не вони все контролюють з лісів, а ми – радянська влада – на місцях. Хтось обов’язково видасть себе. І тут уже агентура триматиме вуха вгору: наші теж роботу ведуть із населенням будь здоров, майор Доброхотов Лев Наумович свою справу знає.
– Це хто такий?
– Начальник управління МГБ у Волинській області. Тільки навряд чи ти з ним зустрінешся, та й не треба тобі, Михайле… Ну, по ходу п’єси завтра сам утягнешся. Зі мною поїдеш, нам людей саме для таких заходів не вистачає. Поки ходімо спати.
Мій перший ранок на новому місці служби виявився не по-осінньому теплим.
Ніби не відбувалося тут, у цих краях, залитих мирним вересневим сонцем, нічого з того, про що вчора до глупої ночі розповідав Калязін. Ночував я тут, у міліцейській управі, у кабінеті начальника міліції, на вузькому шкіряному дивані з високою прямокутною спинкою. Калязін обіцяв, що протягом доби поставить мене на квартиру, але я не надто переживав із цього приводу: речей – чемодан та фронтовий «сидір», ніхто ніде не чекає, а дах над головою служива людина завжди собі знайде.
Полковник уже чекав на мене біля «віліса». За кермом сидів хлопчина в солдатській гімнастерці, який, побачивши мене, вистрибнув з машини, виструнчився і козирнув. Я відповів, кинувши руку до кашкета, а сам відчув нестримне бажання сісти на його місце – так скучив за кермом. Калязін курив біля машини; він потиснув мені руку і запитав по-діловому, ніби не було вчора ніяких відвертих розмов:
– Нормально спав?
– Навіть виспався, товаришу полковник.
– Це добре. Не надійся, що далі зможеш висипатися, – він усміхнувся краєчком губ, глянув на годинник: – Ну, і де цей ПОЦ, мать його за ногу?
– Який поц? – Я не зрозумів, кого це полковник Калязін, аж ніяк не одесит[3], так обзиває. – Чому поц?
Калязін здивовано глипнув на мене, швидко все зрозумів і реготнув.
– Отак! Ти бач, а мені на думку не спадали такі аналогії! Тут місцеві бюрократи придумали таку скорочену назву начальству з області – представник обласного центру, він же – ПОЦ. І я тобі скажу: цей Сичевський – справді поц рідкісний. Але без нього не можна, бо листівка як-не-як – політична диверсія, ось і присилають людину з обкому.
Представник обласного центру Казимир Сичевський, товстий лисий коротун в окулярах, який на додачу до всього ще й гаркавив та пітнів, таки нагодився за п’ятнадцять хвилин, по черзі тицьнув кожному, крім солдата за кермом, м’яку пухкеньку правицю, пересів у машину Калязіна, і ми нарешті рушили. Спочатку начальство про щось мляво перемовлялося, та скоро Сичевський із Калязіним за обопільною і, мабуть, давньою згодою вирішили – формальності залагоджені і далі без особливої потреби говорити їм нема про що. Так мовчки дісталися до Журавки, де вже чекали голова сільради, парторг, ще кілька чоловіків, напевне,
Поц (
