на місто. От козацькі старшини і втратили пильність… Одного дня, на світанку, коли в містечку був базарний день і сюди з’їжджались з усіх околиць селяни, до варти наблизився довжелезний обоз з пивними діжками та дровами. Недолугі вартові не розпізнали переодягнених селянами ляхів, вважаючи їх за русичів, тож і пропустили. Та коли обоз втягнувся в місто, ляхи похапали з возів зброю, а з діжок висипало ще з сотню вояків. Вони почали кришити варту, а коли на допомогу кинулись козаки, було вже запізно. Заскочених зненацька сікли, мов капусту. Загинуло три сотні козаків, а решта – кинулись втікати з міста. Та мало кому вдалося залишитися живим. Це ще півлиха… Коли втікачі дісталися до загонів повстанців і пішли визволяти Бар, то і вони втрапили у халепу. Полковник Пустовойтенко, який очолив військо, рушив до Бара, не виславши наперед хоча б сотню козаків, і військо Лянцкоронського напало на повстанців.
Вони не встигли зайняти оборони і були розклинені по частинах ляхами. Ті почали свій кривавий бенкет, згубивши до десяти тисяч душ. Загинув і Пустовойтенко, а хто міг – рятувалися втечею по байраках та яругах, ховаючись від кінного війська.
Санько слухав оповіді втікачів, і нестямна лють змушувала його стискати кулаки, а кров стугоніла в жилах. Він майже наяву бачив, як ляхи пнуться і до Шаргорода, воліючи вирізати людей та спаплюжити місто. А тут вони з Софійкою вже плекають мрію про дитину…
Після цих звісток про підступні напади поляків Давид Нагорний виділив ще одну сотню – потайки чатувати поза межами міста. Доручили це пильнування і десятці Санька Голоти, і той лише вряди-годи з’являвся до Софійки, аби привести до ладу свого Воронька та й себе самого, скуштувати гарячого варива.
Та недаремно ж його десятка вдень і вночі, змінюючи один одного в дозорах, охороняла шлях, по якому можна було пробратися до міста. Таких шляхів, на щастя, було небагато, бо річка Мурашка ще не ввійшла у свої береги. Козаки вже знали, наскільки підступними стали напади ляхів, і вартували навколо всього міста. Санько звернувся до Нагорного, аби той дозволив переодягненим козакам рушити возом у напрямку Бара. Він сам з десяткою верхових ішов би назирці, маючи за наживку воза з крамом та з «селянами». Давид, знаючи Санька як умілого вивідувача, дозволив оглянути околиці міста.
Санько обцілував Софійку, припав до її животика і, виходячи з хати, сумно промовив:
– Ти, Софійко, чекай на мене. Днів за три впораємося. Заради нас та дитяти нашого йду сьогодні…
Десятка Санька Голоти запаслася зарядами та додатковими ладівницями[6] і вирушила вслід «селянському» возу, що його тягнув кінь у напрямку Бара, де володарювали ляхи. Санько, знаючи хитрі виверти ворогів, послав наперед найбільш непоказних вершників і намовив їх вдавати із себе сп’янілих та недолугих козаків. Попереду, за півверсти, котився віз. Ним правив парубійко, недбало постьобуючи коника, а на возі з крамом,
Ладівниці – заготовлені заряди для пістолів.
