ти для неї… Твоя справа – вигравай собі, а ми повеселимося! Правда, хлопці?
Всім сподобалась влучна відповідь Олекси, тож відчепилися від нього зі своїми словесними «колючками».
Через деякий час уже всі хлопці причепурилися і чекали Степана, який щось «ворожив» у кутку, посвистуючи на дудці. Нарешті дістав зі свого мішка ще й бубон і простягнув Болботу:
– Тримай, Овсію, будемо вибивати! Ось тобі й колотилка.
Веселим гуртом перейшли подвір’я і, зайшовши до хати, привіталися, мов якась рідня. Марко з Уляною вже виглядали з печі і ладні були стрибнути вниз, до козаків на плечі, якби не суворий погляд матері.
Христина запросила до столу, і всі дружно потягнули по чарчині, за господарку, та заходилися вечеряти. Не забарилися і сусідочки: вони одна за одною завітали до господи та присіли на долівку. Згадали Олексину пригоду з тією шляхтянкою і вволю насміялися, просячи, щоб розповів ще якусь кумедну історію зі свого козацького життя-буття. Але тут втрутився Степан, що так і совався по лаві, шукаючи слушної хвильки, аби вклинитися у розмову.
– Я хоч і молодший від вас, але бачу, що вам би тільки різні небилиці слухати, а як у музики вже і пальці сверблять, щоби заграти, то того не бачите. Ох і заграю! – вирвалось у Степана, і він, витягнувши з торби сопілку, заграв.
Всі притихли і, примостившись зручніше, приготувалися слухати. Хату наповнила чарівна мелодія сопілки, що якось одночасно причарувала усіх і вирвалася в лютневу ніч та попливла поміж засніженими хатами, неначе провісниця скорої весни.
Коли закінчилася ця мелодія, яка навіяла радість і сум одночасно, по хаті розляглася весела й більш знайома мелодія.
Приїхали три козаки,
Та всі три однакі,
Питаються: «Марусенька
У которій хаті?»
Один стоїть край віконця,
Другий – коня в’яже,
Третій – стоїть під дверима.
«Добрий вечір! – каже. –
Добрий вечір, стара мати,
Дай води напиться.
Пусти дочку, Марусеньку,
Ой, хоч подивиться!»
«Стоїть вода у ставочку,
Коли хоч – напийся.
Сидить дочка край віконця,
Коли хоч – дивися!»
«Не погожа в ставу вода –
Піду до криниці,
Не звичайна дочка твоя –
Піду до вдовиці!
У вдовиці дві світлиці,
Ще й третя палата,
А в дівчини одна хата,
Та й та неприбрата.
У вдовиці дві світлиці,
Гарні вечорниці,
Стоять чари заправлені
В бутлях на полиці».
Затихла сопілка, і тут Овсій Болбот, який до цього часу тільки тримав у руках бубон, заторохкотів ним поверх голови і крикнув Степану:
– Танцювальної вріж!
Засвистіла свиріль, ударив бубон, підхопився Іван, а за ним – Павлина, і завертілося двоє, а в решти тільки
