Це небагато. Підіймай людей! Очерету підкинути!
Жовніри миттю підхопилися. Підгодовані багаття зметнули вгору полум’я й освітили чайки, а біля них жменьку людей намісника. Тут же до своїх приєдналася й варта.
Тим часом безладні кроки багатьох людей чулися вже цілком виразно: на деякій віддалі вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:
– А хто там на березі?
– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.
– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!
– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.
Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…
– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.
Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.
Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:
– А хто тут посол?
І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.
– Хто ж тут посол? – повторив він.
– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.
– Ти?
– Брат хіба я тобі, тикаєш?
– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!
– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого це вам до отамана?
– Не твоє діло! А життя твоє від того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.
Тут іще один запорожець вийшов із натовпу.
– А ми ж тут по волі отамана, – сказав він, – стережемо, щоб ніхто від ляхів не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми і зробимо.
– Хто йде добровільно, того в’язати не будеш.
– Буду, бо такий наказ.
– А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А чи знаєш ти, кого я тут представляю?
Тут втрутився літній здоровило.
– Заведемо посла, але за бороду – ось так!
Сказавши це, він потягнувся до підборіддя намісника, та в ту ж мить охнув і, ніби прибитий громом, брязнув об землю.
Намісник розрубав йому голову келепом.
– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпі.
Княжі люди кинулися на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемішалися з брязкотом заліза. Закипіла безладна бійка. Затоптані в
