Вогнем і мечем. Генрик Сенкевич
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Вогнем і мечем - Генрик Сенкевич страница 60
У ці хвилини в Гассан Баша людей було куди більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, позаяк усі поспішали на січовий майдан, де мала зібратися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук вирушили разом з усіма, та Антон огинався, йшов якось неохоче і давав натовпу обігнати себе. Тривога все помітніше відбивалась на його лиці. Вони пройшли мостом через рів, затим увійшли у ворота і опинилися на широкім укріпленім майдані, оточенім тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будівлями. Це й були курені, а точніше, курінні будинки – своєрідні військові казарми, в яких жили козаки. Одинакові за величиною, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, що походили від різних українських міст – тими ж назвами йменувалися й полки. В одному кутку майдану розташовувався дім ради, в ньому й засідали отамани під головуванням кошового; натовп же, або так зване товариство, радився просто неба, час від часу посилаючи депутації до військової старшини, а часом силою вриваючись у приміщення ради й нав’язуючи свою волю нараді.
На майдані вже було величезне скупчення народу, позаяк під цей час кошовим отаманом було стягнуто на Січ усе військо, що стояло по островах, річках і лучках, через що й товариство зробилося багатолюднішим, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому завчасно запалили десятка півтора бочок зі смолою; тут і там з’явилися барила з горілкою – це кожен курінь викочував для своїх, аби надати більше жару нарадам. Порядок у куренях додержували осавули, озброєні важезними киями для перестраху тих, які радились, і пістолями для захисту власного життя, котре нерідко опинялось у небезпеці.
Пилип Захар і Татарчук пішли просто в дім ради, позаяк перший як кантарій, а другий – курінний отаман мали право брати участь у нарадах. У приміщенні був усього-на-всього маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні й кошовий мали кожен своє місце на шкурах попід стінами. Поки що місця ці зайняті не були. Кошовий ходив туди-сюди великими кроками по залі, курінні ж, зійшовшись купками, тихо розмовляли, раз по раз перебиваючи один одного голосною лайкою. Татарчук зазначив, що навіть знайомі та друзі ніби не впізнають його, тому зразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився в схожій ситуації. Всі поглядали на них спідлоба, на що молодий Барабаш особливої уваги не звертав, до пуття не розуміючи, в чому взагалі річ. Це була людина рідкісної краси й небувалої сили. Силі цій він і був зобов’язаний званням курінного отамана, бо взагалі-то славився на Січі надзвичайною дурістю, котра була причиною того, що прозвали його Дурним Отаманом і всяке Барабашеве слівце викликало негайний регіт козацьких верховод.
– Поживемо трошки, та, може, й підемо з каменем на шиї на дно! – прошепотів йому Татарчук.
– А чому так? – запитав Барабаш.
– Ти про листи хіба