цінності тільки в особливі дні»;
«Те, про що хочеш дізнатися скоріше»;
«Те, що викликає тривожне нетерпіння»;
«Те, що нагадує минуле, але зараз втратило будь-яку цінність»;
«Те, що вселяє побоювання»;
«Те, що так далеко, хоча й здається так близько»;
«Те, що близько, хоча й здається таким далеким»;
«Те, що сповнене чарівності»;
«Те, що має бути великим»;
«Те, що має бути коротким»;
«Те, що личить дому»;
«Те, що породжує неспокій»;
«Те, що виглядає грубо»;
«Те, що пролітає повз»;
«Те, що людина не помічає»;
«Те, що лякає»;
«Те, що вселяє упевненість»;
«Те, що радує»;
«Те, що гідне поваги»;
«Те, що не радує»;
«Те, шо неприємно вимовляти»;
«Те, що неприємно бачити».
Перед нами постає яскрава картина «світу речей» тієї історичної доби, коли письменниця писала свій твір, речей, які постійно оточували мешканців японської столиці, якими вони щодня користувалися чи просто спостерігали. Саме вони породжували в їхніх серцях «чарівний смуток», адже принцип моно-но аваре ґрунтувався на підставі наявності у будь-яких речах, предметах, явищах природи тощо – тобто в усьому сущому – особливої привабливої і неповторної чарівності, яку не так легко розгледіти, оскільки зазвичай вона була завуальованою чи прихованою. Цей естетичний принцип японської естетики IX–XII ст. тісно пов’язаний із синтоїстською вірою в те, що кожна річ має власне божество – камі і власну душу – монотама (або моноґокоро), і, відповідно, свої особливі, неповторні якості. А «смутку» цій «чарівності» додавало буддійське розуміння недовговічності, швидкоплинності людського життя, мінливості людської долі в цьому одвічному і невмирущому світі, про які укладач поетичної антології «Кокін-вака-шю» («Збірка давніх і нових японських пісень», 805 р.) Кі-но Цураюкі у своїй відомій передмові до цієї антології писав:
Вишневий квіт
Бентежить нам серця…
Мабуть, тому, що він також не знає
Ні долі власної,
Ні власного кінця.
Тобто принцип моно-но аваре не просто пов’язувався з речами як такими, а з їхнім емоційним сприйняттям, а ще точніше – з естетичною насолодою чи відразою від їхнього сприйняття, споглядання тощо.[10] Цей принцип прийшов на зміну панівному за історичної доби Нара (710–794) естетичному принципу макото (яп.: 真誠実 – «щирість», «правдивість») або «маґокоро» (яп.:真心 – «щиросердя», «щиросердість», «прямодушність»), і поступово культ краси, культ елегантної вишуканості охопив практично всі сфери життя тогочасного хейанського суспільства, що у свою чергу призвело до небаченого розквіту літератури. Естетикою моно-но аваре насичені тогочасні пісенні повісті (ута-моноґатарі), численні прозові твори жанру цукурі-моноґатарі, поетичні антології, твори в жанрі дзуйхіцу, щоденники (ніккі) придворних дам і відомих аристократів тощо. До речі, у зміні головних естетичних засад, на яких базувалася тогочасна культура, досить чітко простежується поступове
Сучасні літературознавці виділяють декілька складових моно-но аваре:
