аного від діда Гордія в радянському «триквартирнику». Після заміжжя старшої сестри Софії близнючки Лія та Мія зосталися зовсім самі у спорожнілому родинному гнізді. Та насправді будинок, розділений на три оселі, ніколи не буває порожнім, він повсякчас оживає сестриними привидами-споминами про тих, хто колись жив і помирав у цих стінах. І, звісно, тишею. «Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук. Якби жінка була тишею…» – потай розмірковує Лія, наймовчазніша з трьох сестер. Кожне її слово – як зізнання в любові. Спочатку несміливе, з численними знаками питань, трикрапками, багатозначними «мабуть», «якби», «поки» та «невідомо». Але любов струменить звідусіль, вона множиться й зростає – і зрештою отримує… імена. Оживає на сторінках книги. Так, це Жанна Куява. А вона не вміє писати інакше.
Відтак «Гордієві жінки» – роман напрочуд атмосферний, витончено-чуттєвий, певною мірою навіть споглядальний. Роман, що потребує неспішного читання й повного занурення. Роман про повернення у власне дитинство та батьківський дім, де чекають спогади – світлі і прикрі, забуті і незабутні, зрозумілі й утаємничені. Зрештою, роман про подорож, котра дасть відповіді на найбільш сокровенні запитання або ж додасть іще більше запитань… Схоже, це найбільш зрілий, осмислений і «дорослий» твір письменниці. Тут немає гонитви за сюжетними перипетіями, натомість є непереборний потяг зрозуміти і прийняти себе, свою родину, свій справжній дім. Навіть найприскіпливіший читач не знайде тут нічого випадкового – червоні маки, загублені сережки, хлопець на ім’я Айдер… Виразно, до болю щемко й ностальгійно прописаний Крим, що виринає з минулого і вплітається в сьогодення. І той «триквартирник» з червоною кімнатою – як цілий всесвіт, що його хочеться не просто читати, а проживати нарівні з такими самобутніми речами, як «Убити пересмішника» Гарпер Лі й особливо «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсія Маркеса. Принаймні так мені це все відчулося і пережилося…
Тож налаштовуйтесь на неквапливе читання за горнятком м’ятного чаю і відкривайте цей чарівливий новий світ, створений Жанною Куявою. Чому саме м’ятного, спитаєте? А почніть читати – і зрозумієте!
Вікторія Гранецька
Якби ми знали все про своїх рідних, то проживали би життя геть по-іншому.
Розділ І
Хутір очеретянок
1
Ця тиша вражала. Навіть пекуче жалила, як те робить літнє передобіднє сонце, коли ненароком поцілити в нього небажаним поглядом. Так блискавка сліпить зір, а грім приголомшує слух, якщо стояти просто голого неба серед розгонистого пастівня. Але нині про це і не йшлося – був сонячний безхмарний жовтень, а довкола височіли розкинуті зиґзаґами пишні липи, підхмарні клени, кудлаті вільхи, розбуялі дуби…
Жителі селища Приграддя[1] вважали себе городянами передусім тому, що жили недалеко від самої столиці. Стріхи їхніх невиразних хат і гострі дзьоби брунатних дахів багатоповерхівок стриміли поодалік, ген за річкою по той бік. Лише єдиний пристаркуватий продовгуватий «триквартирник», як жартома називали його мешканці, розкошував на цьому березі в затишних обіймах рудоволосих та червонооких, струнких і опасистих дерев та кущів. «Забуте місце, закинутий хутір», – сказав би хтось гостріший на язик. Та не було тут зараз подібних сміливців.
Лія почувалася саджанцем, що його тільки-но встромили в землю: він спрагло прикипає до землі й уростає в неї, тішачись, що нарешті втрапив у довгожданий ґрунт, боїться ворухнутися, аби нічого в тій розкоші не зруйнувати. Дівчина малася так, ніби стовбичити нерухомо вже котру хвилину було надважливо для самого життя, або ж про це попросив хтось із найрідніших. Ніколи дотепер, як зауважила вона, тиша в цих краях восени не була такою виразною та відчутною. Лія спершу навіть вуха прикрила – таким незвичним видалося їй оте безвітря. Здавалося, барабанні перетинки луснуть від незвичних відчуттів – тихо було так, що попервах аж стискало скроні. Пізно ввечері з цього приводу Лія, котра завше у всьому сумнівалася, чи радше не була впевнена, напише в щоденнику:
Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук.
Якби жінка була тишею…
Тоді ніколи не була би зайвою…
Мабуть.
Якби й мені почуватися тишею…
Хоча б іноді…
Як не вродилася такою,
Назва селища вигадана (
