котру саме так усі називали, поки пам’ятали. Навіть внучки іноді забували, що їхня баба Устя вже не строга і взірцева вчителька в школі, а літня домогосподарка на пенсії. Ім’я по батькові причепилося, ніби краватка, котру до смерті не знімав, і до діда Гордія Васильовича. Родичі-вчителі – то вам не просто родичі, тим паче, за радянських часів.
А матір Марію діти бачили лише кілька разів – вона влітала розфуфиреною,[6] як казав дід, павою у їхню «глушину» й так само хутко звідти вилітала. Востаннє приїхала додому… помирати.
Діда з бабою немає, якщо точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі не бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха.
– Гарна ця осінь, – слабко промовила Лія, примощуючись на грубезний прикорінь старого ясена, що мочив свої «п’яти» в тихій безшумній воді. Дівчина біло позаздрила цьому скривленому розкушняці,[7] бо сама обожнювала ходити босоніж і робила це майже до самісіньких снігів.
«Аж-ня[8] шкода, що сьогодні неділя й приїдуть гості, так би бродила зараз босяком по берегу», – випурхнула й відлетіла геть жвавою птахою Ліїна думка.
Дівчина була вбрана в довгу, до п’ят, малахітову спідницю-плісе з цупкої шерсті в розкидані по всій довжині малопомітні тьмяні ромби, у коротку теракотову тужурку з неміцного шкірозамінника, на ногах мала рижі черевики на товстих підборах із темно-зеленавими – у тон спідниці – шнурівками. На її шиї була цеглова з квітчастим візерунком українська хустка. То – ще бабин подарунок.
День був недільний, сестри виглядали довгождану гостю, тож нарядилися із самого ранку.
Лія, хоч зовні була яскравою і примітною, поводилася, як завше, скромно й нерішуче. Здавалося, ця дівчина без застороги й крок ступити боїться, бо так у всьому, а найбільше в собі, сумнівалася. Навіть тепер, коли захотіла, як ніколи раніше (чи не для цього ця неділя така тиха?), поговорити з Мією, трималася тихо й обачно: слова добирала, думки, мов борошно через сито, просіювала, аби нікого не образити, сестру не роздратувати, себе не скомпрометувати.
– Гарна ця осінь, правда? – перепитала сестру-близнючку – не знала, з чого почати балачку, що вихвачувалася з неї, як із хмиззя вогонь.
Мія тим часом не зважила на запитання сестри, бо знічев’я взялася кружляти по берегу, наспівуючи англійською (сама переклала) народну пісню «При долині мак, при широкій мак».[9]
– Не думала, що так сильно все це любитиму, – знову звернулася Лія до Мії, хоч сама дивилася вдаль, задумано обпершись у стовбур. Вона часто так робила: вглядалася в те, що ледь виднілося. – Чи ні, – виправилася, – що коли згадуватиму дитинство, відчуватиму, як сильно насправді я все це любила й люблю, – чітко додала, хоч і неголосно.
Лія мала на увазі, що
Розфуфирений – розчепурений, розцяцькований.
Розкушняка – той, хто живе в розкоші.
Аж-ня – аж.
«При долині мак, при широкій мак» – весняна обрядова хліборобська пісня, хоровод, у якому беруть участь дівчата, молодиці й малі діти.
