утеплює ледь помітні стежки сосновою хвоєю, присипляє річкову воду… І нікуди не квапиться, й ні за чим не журиться. Мириться з усім і ні з ким не свариться. З вітром, що не раз уривається у її володіння, тиша кокетливо заграє, домовляючись про здибанку[3] іншим разом, голосних непроханих гостей – зайшлих мандрівників і пияків – раз у раз зустрічає непроглядним дощем, тож чужинці й не зариваються, нарікаючи, що то – «відьмацьке місце», хоч і красиве. Відпочити із шашликом та горілкою-коньяком попід розгонистою крівлею ясена, що мив-не переставав свої «ноги» в ріці, можна було би на славу. Втім, щоразу, як на те, – негода.
Одно слово, ця дивакувата велет-тиша бувала в Ліїній уяві ким завгодно й творила що хотіла. А нині, примостившись у колисці з міцної крони густолистого в’яза, прикинувшись нахабною крадійкою нечастих тепліших променів, птаха намірилася пильно стежити за мешканцями своїх чудернацьких малолюдних володінь.
– Ліє! – почулося здаля – і дівчина розплющила очі.
Образ «вродливої» пташки розтанув, коли обернулася – назустріч летіла вихором її сестра-близнючка Мія.
– Софія телефонувала, десь за годину вони із Семеном будуть у нас! – жваво підскочила до сестри, повідомляючи добру новину.
Лія цілковито повернулася зі своїх тихомирних уявлень у теперішню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побіля її молодшої на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мія – там вітер і шквали, галас і крик, регіт і грюкіт. Так було, так є і дотепер.
«Стриж, – усміхнулася про себе старшунка.[4] – Така ж галаслива й прудка, як стриж, – згадала Лія одну з найшвидших у світі пташок. – Хоча літає Мія як ластівка, красиво і з блиском», – укотре запримітила й виснувала.
За мить, коли сестра стояла поруч, Лія, дивлячись угору, промовила до неї тихо-претихо:
– Ти це чуєш, ластівко? – саме так зазвичай і зверталася до сестри-близнючки.
– Що? – так само нишком постаралася мовити Мія, але в неї вийшло геть інакше – голосніше й удавано, а не правдиво.
– Тишу, – прошепотіла Лія. – Слухаю її, не наслухаюся, – аж прицмокнула губами, зімкнувши при цьому повіки.
Мія звела брови, вдаючи серйозну.
– Тишу? – перепитала. На хвильку замовкла – і вистрілила сміхом, мов конфетті з феєрверка: – Ліє, руда моя бестіє, ти невиправна! – заляскотала.
Лії здалося: все довкіл нині розгнівалося на її необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж підстрибнула у своїй колисці на котрійсь із в’язевих верхівок, зачувши несподіваний вереск. Тому старша із сестер хутко запропонувала метушливій близнючці прогулятися до річки, й вони обоє вийшли за похилені ворота просторого подвір’я.
Вони жили так, ніби справді були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лію, Мію і Софію мало хто що знав. По тому, як померли їхні єдині родичі – дід Гордій, баба Устина й мати Марія,
Здибанка – зустріч, побачення.
Старшунка – старша за віком.
