окраю, оті одвічні питання: «Хто ми? Звідки ми? Куди ми йдемо?» Ось тут і починається філософія.
І коли уявити філософію в образі нашого рідного степу, тоді на пам'ять неодмінно прийде Григорій Сковорода. Та й сам він хотів бачити себе вічним пілігримом, чиї ноги ходять степовими стежками, а серце втішається спокоєм десь на небі. Уже під кінець життя, у розкішній бароковій містерії «Боротьба Михайла із Сатаною», він змалював себе якраз так. Спекотне слобожанське літо. Степ. Щойно пройшов дощ. І земля після дощу свіжа, первозданна й запашна, немов дитя. Над землею чисте блакитне й високе-превисоке небо. На небі – веселка, а на ній сидять гуртом Божі архангели. Вони дивляться згори на землю й бачать там Сковороду: «Веселими ногами та місцями він іде собі з жезлом і тихо наспівує… Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочиває як не на узвишші, так біля джерела або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, немов гарний співак простій пісні. Він солодко спить і втішається Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надії… День йому – то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміняє його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він – найнікчемніший жебрак, а по-Божому – найбільший багатій… Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його перебуває на небесах і насолоджується».
Ось він – справжній образ української душі, якій, попри всю її любов до Божого світу, споконвіку було ніби тісно на землі, душі, яка повсякчас стремить кудись далеко-далеко за межі видимого світу. Про це свідчать і наші невимовно прекрасні пісні, і наші храми, і Шевченко, який уже змалку мандрував на край світу, і люди, яких я мав щастя знати.
Мені здається, це той самий образ української душі, що його змалював Райнер Марія Рільке у своїй геніальній «Пісні про Правду»: «І в цій землі, де могили – як гори, люди – немов безодні. У їхніх глибинах темно й тихо, а їхні слова – лиш тоненькі хиткі місточки над їхнім справжнім життям. Інколи темні птахи злітають з курганів. Інколи дивовижні наспіви спадають у людей і щезають в їхній глибині, а птахи розчиняються в небі. Усе безмежне, куди не глянь. Навіть хати не рятують від цього безмежжя – їхні маленькі віконця сповнені ним. Тільки в темних кутках стоять старовинні ікони, неначе Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок тиняється в них, мов заблукале дитя в зоряній ночі».
Так-так, Сковорода – це втілення глибини й безміру української душі. А крім того, це самісінька серцевина нашої християнської традиції. Недарма один із найбільших духовних діячів сучасності Папа Римський Іван Павло II, виступаючи наприкінці червня 2001 року в Києві, у Марийському палаці, казав: «Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне й суспільне коріння вашої країни». І на підтвердження своїх слів Понтифік зацитував рядки з поезії Сковороди:
Omnia praetereunt, sed amor post omnia durat.
Omnia praetereunt, haud deus, haud et amor.
Я б переклав їх по-нашому так: «Все мина, лиш Любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не Любов». Любов – це Божа присутність у світі, прояв отого невидимого єства («істи»), що, як казав Сковорода, є «в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком». Це той «правдивий світ», про який напише згодом великий шанувальник Сковороди Юрій Клен: «Правдивий світ, – не той, для ока зримий, – / Крилами розтинаючи вогонь, / Гойдають тихо грізні серафими / На терезах своїх долонь». І наш видимий світ – лиш відблиск Божого єства, тієї безмежної всеосяжної кулі, чиє осереддя скрізь, а обводу немає ніде. «Єство, що обіймає все, – писав Сковорода, – не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню. Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, наче тінь біля яблуні. Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє – то перебігає, то народжується, то зникає, – вона ж бо є ніщота».
– А як же поєднані між собою невидимий і видимий світи? – питаю я.
– Так, як Божа та людська природи в Христі, – відповідає Сковорода, – тобто нерозділимо й незмісно.
– Гаразд. Але як же мені побачити отой невидимий світ?
– Вдивляючись у самого себе.
– А де ж те дзеркало, в якому я можу бачити самого себе справжнього?
– Увесь світ, – каже Сковорода. – «Стань же, коли твоя ласка, на рівній місцині та й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю сховаються у своєму єстві, або оригіналі, неначе гілля у своєму зерняті. Тим часом сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з'являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть непорушна вовіки, укріпивши свій діамантовий вид – вмістилище незліченних піщинок наших тіней…»
