поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з таким акцентом, що не сміялися хіба що собаки.
– Скільки вони мають завалити? – поцікавився Джонік.
Левко (заступник Джоніка у 521-му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі. Найзапекліше мірялися силами механіки (521-й взвод зі студентів механічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету економіки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, вони «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.
– Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.
Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттєво. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.
– Скільки там, Лео?
– Три.
– Ну… – Джонік ривком сів. – Як же так?
Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го взводу, дивиться в їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською термінологією, 521-й щойно капітально обісрався.
З вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.
– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?
Левко мовчав.
Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборонялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.
– Фу-у-у… – всі хором.
До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».
– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.
– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.
– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Пора, чуваки. Встаємо, шикуємось.
Попередня група, поскладавши автомати,
