«погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед – 18/24 = 0,75. Його вісімнадцята.
Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовхував углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива думка постійно лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?
Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання – це не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов звідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.
Бо юнак був темношкірим.
22 липня 2008 року, 06:38 (UTC-55)
Хатина Тора Сандерса
36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо,[12] регіон Мадре-де-Діос, Перу
Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.
Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж моторошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нарахувати семеро мерців.
Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, закутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її подарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… роками), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене
Пуерто-Мальдонадо – місто на південному сході Перу в амазонських тропічних лісах за 55 км на схід від кордону з Болівією, столиця регіону Мадре-де-Діос, засноване 1902 року. Розташоване на берегах річки Ріо-Мадре-де-Діос, що є притокою Амазонки, і оточене найбільш дикими й важкопрохідними лісами на планеті.
