Прапороносці. Олесь Гончар
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Прапороносці - Олесь Гончар страница 11
– Це їм німецькі інженери набудували.
– Падлюки! У мене хату пустили з димом.
– А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що – вірите? – шкура на мені полопалася.
– Признався?
– Дзуськи!
– А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
– Кому яка доля, братці!..
– Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.
– А як спати?
– Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война…
З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
– Файні хлопці, – зауважує один, дивлячись услід офіцерам.
– Замолоді тільки.
– Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.
– Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.
– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…
– Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…
– Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.
– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.
– Який там кавказець: Черниш… З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був…
– Такий поштивий і бійців називає на «ви».
– Це попервах: потім тикатиме.
– Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.
– А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш – і з головою пірнаєш… Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..
VII
Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень – так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед