монополія. Всі наші недокурки визбирали по дорогах, а кажуть – Європа.
Брянський теж потерпає без курива, але стоїчно зносить свої муки. Шовкун легким рухом зібрав посуд, перемив, перетер, і хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу.
Уже він все зробив і знову стояв вільний та, переступаючи з ноги на ногу, несміливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
– Да, обкурились, – скаржиться, нарешті, і Брянський. – Хоч би раз оце потягти.
– Товаришу гвардії старший лейтенант, – зрадівши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. – Я трошки маю… У конверті прислала…
– Килина? – кричить Сагайда. – Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщій! Закурили.
– Шовкун! – гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. – Хіба це тютюн? Це якась мерзота!
– То я трохи буркуну підмішав, – виправдується Шовкун. – Наші хлопці всі буркун курять. Він пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях.
– Нудьга, – каже через деякий час Сагайда. – Ненавиджу оці оборони. Копай і копай без кінця. Святе діло наступ. Я тільки тоді й відчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш!
– В чім річ?
– Дай мені адресу якої-небудь учительки або агрономші.
Черниш дивується.
– Для чого?
– Напишу їй листа. Виллю душу.
Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою – одержати фотографію. Якщо ж він досягає свого, то кілька днів ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дівчину, якої ніколи не бачив і, напевне, ніколи не побачить.
– Але я знаю, – раптом додає він, хмурніючи, – це вона не свою вислала.
– Чому не свою?
– Бо сама вона – ряба!
– Ти ж її не бачив.
– Все одно – ряба!!
Тоді його не чіпайте. Він сердито заховає фото у свій гаман і надовго замовкне.
Чернишеві все це здається легковажним блюзнірством.
– Я не розумію, – каже він, – як можна писати людині, якої зовсім не знаєш?
– А що ж мені, по-твоєму, робити? – кричить Сагайда. – Скажи, що мені.робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну і співаючи «Темную ніч».
– Кожного хтось жде.
– Кожного! Мене ніякий чорт не жде.
– А дома?
На обличчі Сагайди появляється злісна гримаса, а губи починають дрібно тремтіти.
– Мій дім, брате… вітер розвіяв! І він розповідає свою історію, давно вже відому всьому полкові.
– Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім'я мого рідного міста, – з гонором каже Сагайда. – Не знаєш? Так уяви: це моє рідне місто, і мені ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рік вийде, еге ж. Брянський?
– Через три тижні – якраз рік, – подумавши, каже комроти.
– Надвечір
