Катерина ще й до двору увійти, як до неї шулікою підлетіла мачуха.
Катерина підвела заплакані очі.
– Миколу зарізали… на смерть…
Килина скривила лице так, мов кислиць покуштувала.
– Та хай їм трясця, тим Миколам, про мене, так нехай їх усіх повирізають, менше світ бруднитимуть! – і плюнула собі під ноги. – Ти мені краще скажи, як сміла ти так учинити, без мого відома, га? Сватів закортіло від того блазня? А що дістала? Будеш знати, як без батьківської волі вчиняти…
Катерина зблідла.
– Тітко Килино, що ви таке кажете?
– Правду, правду кажу. А що, пече? Та ще не так буде пекти, як я рогача вхоплю. Та я за те, що ти підмовила батька дати згоду на те бісове сватання, тебе…
– Облиш її, Килино!
Голос батька, який, мабуть, уперше заступивсь за Катерину, обірвав галасливе верещання й палку річ Килини, і щось таке було в тому голосі, що та втихла відразу ж, обпаливши Катерину злим поглядом.
– Що, й тебе вона вже нацькувала? – запитала тільки чоловіка з образливою гіркотою, але той, мов не почувши її, звернувся до доньки, яка стояла біля воріт ні жива ні мертва, ледве тримаючись на ногах.
– Помер? – запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.
Вона слабко хитнула головою.
– Помер, – відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. – Помер, – повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.
Отямилась вона на лаві, на якій ще вранці лежала Домна, й відразу не могла ніяк утямити, чого ж це вона лежить, коли надворі ще видко. Вона ж сватів мала виглядати… Від Миколи… Микола!
Микола ж помер!
Згадка, болісна та страшна, враз торкнулася затьмареного важким забуттям розуму, й Катерина застогнала.
Господи ж Боже! Микола помер!
– Отямилась? – почувся тихий голос Ярини. Вона стояла поряд і тривожно вдивлялась у її лице.
– Катрусю, як ти?
– Микола, – видихнула у відповідь Катерина й заплакала. Перед очима майнуло веселе сірооке лице. Його більше немає, він полишив її назавжди, той рудоволосий парубок.
Ярина всунула їй кухля з водою.
– На, випий, краще зробиться.
– Не зробиться, – похмуро відповіла Катерина, але воду випила. – Уже ніколи не зробиться мені краще, Ярино.
– Не говори так, час лікує, – заперечила Ярина.
– Можливо, – байдужим голосом відгукнулась Катерина, думаючи про те, що треба б устати, підвестися з цієї лави, яка ще берегла Домнин біль, а сил геть не було. – Мачуха де? – запитала тихо.
– Із бабою Ганкою пораються в дворі, – відгукнулась Ярина. – Батько як заніс тебе непритомну до хати,
