тиждень. Домна все чахла, блідою зробилася, аж сірою. Вона все більше лежала, а як підводилась, то сиділа коло печі, інколи допомагаючи кришити овочі на борщ, то дітей голубила, які так налякалися її хворобою, що декілька днів і не грались, а тільки все частіше притулялись до матусі.
Килина спочатку мовчала, тільки дмухала та сопла невдоволено, кидаючи на Домну такі погляди, що в Катерини кров у жилах застигала, і думала вона, що не втримається мачуха довго, знов почне точити Домну. Та й справді. При Назарові вона помовчувала ще, а як той ішов у поле з батьком і Василем, який повернувся, так і починала помалу заводити сварки, й удвох із бабою Ганкою точити Домну. Та відмовчувалась, а потім не витримала, й усе пішло по-старому.
Катерина в такі хвилини намагалась тікати з хати, гребтися на городі, аби не чути отих сварок, не бачити отого зла.
Так минав час. У клопотах, у роботі забувався поволі біль сердечний за Миколою, слабшала туга. Про пана думи гадати Катерина собі забороняла, гнала спомини про ту зустріч на березі, мов мачуха докучливих жебраків і старців геть із двору. Але ввечері вони все одно поверталися, ті згадки, й знову, й знову згадувала вона той погляд, яким приворожив її пан. І солодко їй було від тих думок, і гірко… Бо хто був він, а хто була вона? Він – граф, ясновельможний пан, а вона – убога дівчина простого, навіть не козацького, роду, яка належала йому своєю кріпацькою душею. І, певне, слушно казав дід Шуляка, що для одного вона була потрібна йому – побавитися й викинути. А ти потім хоч у Кагамличку кидайсь, хоч зашморг на шию вішай. А хочеш, терпи знущання мачухи й односельців і колиши колиску з панським байстрям. Та такої долі Катерині не кортіло. Тому й гнала вона думки про вродливого пана й ховалася в кущі, ледь зачувши ржання його лютого коняки.
Та оминаючи пана, не могла вона оминути нової напасті. Сотника Яковенка. Після Миколиних похорон зробився він такий сміливий, що ну! Варто було Катерині вийти з двору, а він як тут, мов чатує на неї попід чужими тинами. Причепиться, як реп’ях, і не відхрестишся від нього. Та й мачуха, неначе змовившись із ним, то туди її пошле, то ще кудись, на батька насідає, в’юном біля нього в’ється та все щебече, що як би добре було мати такого зятя, як пан сотник. Та все то в нього є, треба що – допоможе. А вже Катерина якою панею в нього буде! Й саме це, останнє, змушувало батька замислюватися все більше, а Катерину – завмирати від страху – а ось батько погодиться. Досі тільки мовчав, відмахувався від солодких та улесливих слів мачухи, а це трохи замислився. А ну ж як візьме та й видасть її за сотника, бо недарма, певне, заводить розмови про те, як важко жити в світі цьому в злиднях, як точать вони його усе життя й що їй, своїй донці, бажав би він долі набагато кращої.
– Важко, важко, Катеринко, жити бідним у цьому світі, – казав він, не помічаючи, як застигає та блідне Катерина від цих слів. – Ти в мене виросла, доню, он якою вже красунею, та й що? Хто ж посватає тебе, бідну та нещасну, лише за красу, без посагу?
Конец ознакомительного фрагмента.
