все це чарками горілки та кухлями медовухи. І забували якось поступово, із кожною новою чарчиною забували все більше, що зібрало їх за цим столом під вишнями в садку Галушків. Хтось уже почав заводити сварку, інший реготів тихенько…
Катерина ж сиділа біля окам’янілої, чорної від горя тітки Наталки, мов дровиняку проковтнула. Від їжі її нудило, ледве ко́лива крихту ковтнути змогла й тепер сиділа, мов затьмарена, якось байдужно думаючи про те, що вже й додому повертатися слід, мачуха там певне зубами від злості скрегоче, роботи ж край… Але й піти не наважалась, боячись образити тітку Наталку.
А коли тітка Наталка підвелась, підскочила за нею слідком.
– Піду я вже, тітонько, – сказала Катерина тихо, – час уже, мачуха збиралась повітку мазати.
Тітка Наталка вхопила її за руку.
– Іди, моя любонько, йди. Тільки ж не забувай мене, бідну та нещасну жінку, заходь, Катеринко, коли в тебе буде вільна хвилинка. Він же так тебе любив, соколик мій, як почне бувало про тебе розповідати, аж світиться весь… – Вона не договорила, знову заплакала, тільки відмахнувшись від Одарки, яка хотіла її заспокоїти.
Катерина проковтнула сльози.
– Зайду, тітонько, неодмінно зайду, – пообіцяла вона, цілуючи зі сльозами на очах мозолисті, натруджені руки Миколиної матері.
– Іди з Богом, дитинко.
Повільно пішла Катерина з двору Галушків. Хоча й мала би квапитись додому, ноги, однак, самі понесли її до річки, на той берег, куди любив ходити Микола й де стояв бувало, про щось замислившись, а поряд росла стара верба, яка так часто торкалася гіллям його плечей.
Навпроти тієї верби, на другому березі, на пагорбі виднівся величний палац Гнатовських, що, наче лебідь, виступав із буйної зелені пишного саду. Кажуть, що там, у тому палаці, краса невимовна, килими в кімнатах багаті, а кімнати, мов їхня вся хата, а то й більше, й усе таке дивне, одно слово – панське. Так казали, сама Катерина зроду навіть не наближалась до садиби. Інша річ, дід Шуляка, який розписував по селу довгим язиком усі дива, що доводилось бачити йому завдяки товариству зі старим паном Брониславом. А Катерині, котра іноді слухала ті розповіді, було так цікаво, як же живуть вони – ті пани? Вдавалось би, й такі самі люди вони, а сплять не на ряднах, а на м’яких перинах, і їдять щось особливе, й сплять до полудня, встають, аби попоїсти смачненько, одягнутись гарненько, сюди-туди – й знову до опочивальні. А тут як прокинешся з півнями, а то й раніше, та тільки й знаєш увесь день, що як проклятій робити та ще й докори слухати…
Десь там, на тому боці річки, раптом заржав коняка, й Катерина здригнулась, обірвавши невеселі свої думки. Перед нею відразу ж промайнули пильні темні очі, що якось дивно подіяли на неї того дня, коли вбили Миколу. Дивні очі. І дивляться дивно, мов у саму душу намагаються зазирнути, щоб побачити й розгадати найпотаємніше.
Кінь заржав уже близько,
