– червоне, заспане, невмите…
На вілли[21] залітають амури: людське. Буває випадково, буває свідомо, під кущами, коли думає ліс, коли мовчить ліс, тільки тріщить у глибинах – дрібний звір ходить, буває в садках… А через дев'ять місяців вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свіжо й людяно.
Залітають сюди й погані баси – невдачники з міста й дебютантки – балерини й третьорядні скрипники. Тут усе задовольняє. Усіх задовольняє.
Є і літній театр.
У суботу висіла афіша:
Грандіозний вєчєр. Участвують… еtс.
…У неділю тьотя Бася кричала:
– Я не поведу дітей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дітей. У дітей сьогодні цвіли очі, як спілі вишні після дощу. Кричало голубе небо, і були оплески гучні і сміх дитячий.
Діти задоволені, артисти «в ударі», небо кричить.
Кінчався вечір, заспівали «Інтернаціонал», і скрипник заграв. Тріснула струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
– Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник[22] і балерина.
Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу. Вілли, колонії…
Легенький золотий сум.
…Чебреці, чебреці…
Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились.
– До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна обурилась:
– Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний – осінь. У городі взимку холодно й голодно.
…Колонії, вілли.
Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пісню:
«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.
І минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисівна плакала – йшов тридцять п'ятий листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» – пом'ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:
– Ми смєло в бой пайдьом…
Гудів ліс, падало листя – ішов листопад, прийшов листопад…А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.
…Стояли золоті ранки
Мабуть, і в колонії.
Що увірвалась струна.
