читачевої.
IX
Мені хочеться говорити не на тему, і я говорю. Я хочу написати агітаційного листка. Історична справка: великій соціалістичній революції завжди бракувало на талановитих поетів-агітаторів, а халтурили всі, за гонорар. Як мені тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадків: заплюйте темну тінь моїх сучасників від халтури.
Це – риторика утилітарного походження. Ну і що ж. З Карком спільного – нічого, а з новелою – багато, з життям – теж багато.
Так от, революція творить новий побут, і треба писати революційний побут. Є ще пролетарська поезія, в українській літературі вона утворює добу, а може, епоху…
У мене, як на сеансі на користь голодних, в антрактах – «на користь». Між іншим – читайте оповідання на тему «голод» – це корисно.
…Про вічність твору: де тенденція – межа її, де рафінована художність. Я хочу, щоб твір мій був вічний і величний… Пролетарська поезія – не метелик… Яка загальна композиція моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з літератури минулого?
Відчуваєте змагання мого класу! Мій клас – пролетаріат – по крові в бур'янах і на шляхах боротьби за волю, рівність і братерство.
Х
У редактора Карка очі як у Гаршина, а очі Гаршина писав Рєпін, а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалось, що в очах Карка – степи. Крім того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
Стояли ясні дні, і йшли ясні дні. За міськими левадами сторожили простори, і було просторо, а на душах темно. І на тих, і на других, і переможці, і переможені – а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка… республіка… ха!.. – це редактор Карк думає.
На заняття ходив уже пізніш відповідального. Вчора зійшлись у кабінеті.
Відповідальний каже:
– Читали «Росію в імлі» Уельса? Хай тепер радіє: на вулицях весело – магазини всі одчинено.
Занозуватий чоловік – це видно, і нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтелігенцію, але любить, коли йому кажуть:
– Та ви ж самі інтелігент!
Правда, замахає руками:
– Ізбави Бог, ізбави Бог!
Каркові він говорить:
– Про присутніх історія замовчує.
Карк інтелігент. Карк червоніє. Відповідальний іде.
В редакції не по собі. В конторі теж. Контора міститься в одній із кімнат другого поверху.
А там, де була контора, губпечать роздає газети.
І там нудно. Згадує, яке життя кипіло тут.
У конторі сидить машиністка, дочка бувшого власника цієї друкарні[23]… Каркові шкода її, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця, – з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як і Нюся, вміє говорити, що і в неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить.
Редактор Карк любить сидіти в кімнаті коректорів, а в конторі ні. Тут
Бувшого… тепер усі бувші і все бувше, і в цім глибінь вечірньої мислі…
