– дивно.
З вікна видно третину міста – з другого поверху. Місто загадкове, надмірне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними – тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?
…Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…
– А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
– Говоріть.
– Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині.
…Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим – над вечором, над містом.
Редактор Карк:
– А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці – і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок – йому ніколи. Український мужик і на заводі – він усюди український. Буває він пролетар – таких багато. Він більшовик і вміє умирати.
Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячими очима, з порожніми руками на багнети – чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав:
– Простіть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й у ярках – ярки багато знають…
Я: на те революція, на те боротьба.
Він, редактор Карк:
– А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от Карк казав:
– Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
– Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозуміють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
– Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп'яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.
Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді? Стукало в голову:
– Ала-верди! Ала-верди!
І
