ній теж зрідка появляються кайори. Розмова:
– Що за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:
– Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Піднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель – і човен поринув. Обиватель регулятор.
З Лопані дмухнуло вогкістю.
III
Мої любі читачі! – простий і зрозумілий лист. – Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити то є творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкі, а між дерев біліє, а біля дерева зарясніло – солов'ї не однаково співають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув і Лисенка – солов'я. Переспівувати – не творити, а мавпувати. І читач творець, не тільки я, не тільки ми – письменники. Я шукаю, і ви шукайте. Спершу від новаторів – і я теж – це нічого: від них, щоб далі можна. А твір мій буде цілком художній – треба продумати, треба знати… Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних.
IV
Револьвер системи «бравнінг» не виходив із голови. Про бравнінг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка і зав'язка, фабула, сюжет та інше. Шерлок Холмс. Не виходив із голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що він лежить у столі, а в кімнаті тихо, домовинне, тим, що є «сьогодні» і нема «вчора» – далекого, несподіваного, великого, особливо на фоні «позавчора».
Карк зійшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
– Товаришу!
Дивиться: чоловік розкинув руки, немов повітря хапає.
І ще раз:
– Товаришу!
Відкіля цей голос?
Так, він знає цей голос, це сімнадцятого року, голос сімнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червінкової революції, тривожної радости – може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.
І що ж: був сліпий, вийшов з лікарні – голодний, і радий, і світлий, як усі після хвороби. Він після тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитині, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотілось обняти сліпого, згадав сентиментальний роман, провів сліпого на тротуар – і тільки.
Той пішов.
– Товаришу, – і руками повітря ловить. Думав про радість сімнадцятого року. Пішов тривожний: стояли в очах січневі сніги, іржали десь повстанські коні – думав.
V
Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття, – там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох – вартові. Між іншим, відповідальности за газету жодної, відповідальний інший.
На кватиру прийшов випусковий.
– Еntrez!
