масової приватизації частка приватного сектора в економіці зросла з 15 % у 1993-му до 55 % у 1997 році. Відступила на задній план загроза сепаратизму, що підігрівався у Криму російськими реваншистами.
Цими успіхами Україна багато в чому зобов’язана своєму другому президенту Леонідові Кучмі. Я познайомився з ним у 1994 році, під час його президентської кампанії. У Харкові за неї відповідав Володимир Гриньов – професор, доктор наук. У роки перебудови він став одним з лідерів демократичних сил в Україні і продовжував грати цю роль в перші роки незалежності. Влітку 1994-го він приїхав до нас у офіс – переконував, що кращого кандидата у президенти, ніж Кучма, немає і не передбачається. Аргументи, які він наводив, я вже не пригадую, пам’ятаю, що в той вечір уперше в житті спробував віскі.
Кучму називають батьком олігархічної моделі. Це і так, і не так. Він не приховував, що вважає неправильними рецепти, які пропонували Україні західні експерти. Ось що він писав у середині 2000-х:
«Капіталізму без капіталістів, без національної буржуазії, зокрема великої, не буває. Нас усі 15 років нашої незалежності штовхали на шлях створення капіталізму дрібних крамарів, малого підприємництва, капіталізму без великої національної буржуазії. Як у Польщі… Така модель є вбивчою для України. Вона є вбивчою навіть з точки зору української економіки – її основу становлять промислові гіганти. І що? Віддати їх «дядькові»? А для українців залишити тільки сферу обігу та швейні майстерні?»[10].
Кучма робив ставку на великий український бізнес. Проблема була в тому, що в середині 1990-х такого бізнесу просто не існувало. Звідси – приватизація «за рознарядкою»: доступ до найбільш ласих шматків промисловості був обмежений вузьким колом підприємців, яким влада могла довіряти. От вони й стануть у подальшому українськими олігархами.
Кучма був державником. Він прагнув перебувати «над сутичкою», вирішуючи суперечності між олігархами. Він вправно лавірував між вирощеними ним капітанами бізнесу й не допускав домінування навіть свого зятя Віктора Пінчука.
На відміну від Януковича, другий президент не хотів бути головним олігархом. Для Кучми великий бізнес був лише одним з інструментів, за допомогою якого він здійснював свою владу. Паралельно він вибудовував потужні державні вертикалі – залізничну монополію, міліцію, податкову службу. Ці структури були автономними й незалежними від олігархів – по суті, окремими центрами влади.
Минулої зими я побував у закарпатському селі Гута, де 2001 року Кучма влаштував собі президентську резиденцію. За наступного президента там спорудили величезну, схожу на замок будівлю для самітів та інших урочистих заходів. Кілометрів за п’ять від неї стоїть дерев’яний будиночок з однією великою кімнатою й кількома підсобними приміщеннями. Ця споруда – найкраща ілюстрація уявлень про «розкіш» президента Кучми.
Першу
Леонид Кучма. После Майдана. Записки президента. Киев; Москва, 2007, с. 634.
