схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і благеньке полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.
– А-а-а! – закричала в розпачі.
… а він розкритими від подиву очима пив її тіло – молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.
– Це не я! Не я! – кричала вона від жаху. – Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?
А він:
– О ні, це ти, це ти – я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!
– Не дивись на мене! Заради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!
Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.
… ні-ні, я не хочу починати все спочатку
… молоде тіло… молодий Дж…
… молодий чоловік… знову ці вірші…
Іди геть, дияволе, Я…
Іди геть, дияволе, НЕ ХОЧУ…
Іди геть, дияволе, ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…
Іди геть, дияволе,
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ! Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі…
Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут… А сад відповів: падай-падай, сюди вже нема дороги для спогадів…
1976
Літопис від равлика
Вітер війнув сильніше, і плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холодні вітражі дерев, неба, за мить вони знову з’являються. В куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки.
Ось і моє відображення у воді. Який у мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся їх зупинити, проте вони течуть, просочуються крізь пальці і – хляп-хляп – у воду: круги побігли, бігли… далі знову спокійно. Тільки батько випростав руку і:
– Там… там…
Рука вказує на воду (на обличчі сірий знак страху)… він більше нічого не каже, раптово повертається і швидким кроком простує додому. Я хочу його наздогнати, щось лагідне таке прошелестіти (наприклад:…), але якась сила змушує мене вклякнути коло води і пильно вдивлятися в глибінь. Тепер і я відчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.
Раніше я говорив: «…в куделі хмар, у кронах верб миготіли рибки, пуголовки…», але тепер я зрозумів, це все виглядає далеко не так спокійно – ці рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи їхні чіткі й синхронні. Кілька пуголовків непорушно завмерли при самім березі й стежать за мною. В мені спалахує гнів, якого й досі ще не можу поясните для себе, настільки він несподіваний і безглуздий. Отже, виламую лозу і намагаюся тих пуголовків розігнати. Раптом дивна сила вириває з руки прут, і він зникає під водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, інакше
