справ… До речі, можеш мене привітати – я зайняв пост прем’єр-міністра… Зараз я формую свій кабінет… Якщо ти й далі ніде не влаштуєшся, то я б міг тобі що-небудь підшукати… Твій гімн тут у всіх на вустах. Тебе знають і шанують. Ввели навіть в обов’язкову шкільну програму… Вони хочуть, аби ти ще щось для них написав… напишеш?
– Ну, якщо ти цього бажаєш…
– Звичайно, я тебе не змушую, але… але хтозна… може, це і в твоїх інтересах… А як там наша мама?
– Все ще носить траур.
– Бідна мама.
Ми прощаємось, обом сумно, що ми в різних світах і не хочемо поступатися один одному.
Хоча ні, я все рішучіше схиляюся до того, що равлики цивілізованіші, аніж ми, і, мабуть, невдовзі я прийму пропозицію мого батька, тим більше, що я ввійшов у них до шкільної програми.
І тим більше, що на моїй спині вже починає проростати елегантний і дуже симпатичний горбик.
1976
Порядок – це все
– Дозвольте… Хіба не видно, що ви заважаєте? Невже ще треба пояснювати?
Я слухняно відступаю під стіну, даю місце тим, що прибирають. Ні, мені не треба пояснювати. Хай вони роблять те, що роблять, а я їм не заважатиму, їх багато, вони дуже пильні, не обминуть порошинки, віники, наче птахи, пурхають у їхніх руках. Все, що непотрібне, все, що не на місці, зникає.
– Дозвольте пройти…
Я даю пройти. Повз мене виносять щось велике і громіздке, з нього вивалились двері, вони вдаряють мене по руці, мені боляче, але я всміхаюся, щоб вони не помітили, як мені боляче.
– Ми вас не вдарили?
– Ні-ні, що ви! Ради бога!
На мешти мені осідає порошинка.
– Дозвольте.
– Ах, які ви милі!
Порошинка зникає з мештів, віник, проїхавшись по них, залишає мокру біляву смугу. Проте я все одно дякую. Я б дякував навіть тоді, коли б це трапилося не на мештах, а на моєму обличчі. Що-що, а покірної усмішки їм нізащо не вдалося б змити.
Вони порядкують навколо мене не тільки вдень, але й уночі, навіть коли я сплю і бачу цікаві сни, хтось дбайливо прибирає все, що не на місці, а вранці, щойно продерши очі, я дякую. Якби я їх побачив у ту мить, то вклонився б низько-низько, я навчився вже вклонятись, їм це байдуже, їм усі вклоняються, вони звикли вже. Навіть оком не зморгнуть. А мені – приємність.
Ось порошинка! Дивіться, яка хитра, – у шпарку сховалася. А ви її віничком, віничком! А не ховайся, а не хитруй! Віничком не бере? Дайте я язиком!.. Ні-ні, не перечте, мені це за милу душу! Мені це приємно! Ось вона вже на кінчику язика. Ну навіщо ж руками? Руки ваші призначені для чогось високого. Краще мітлою, еге, воно й зручніше. А мені – приємність! Та я б не то що, я б зубами її вигриз, ту порошинку.
– Гей, давай дорогу! Чого став!
Даю-даю, хіба я що? Я нічого. Прибирайте. Порядок – святе діло. Все, що не на місці, – геть!
Знову несуть щось велике. На цей раз двері
