я думав – це єдине місце для схову… Колись давно, ще в дитинстві паперу тут було стільки, що з головою… Територія, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мій! Ми тут гралися в піжмурки. Весело було… Особливо, коли когось із нас так і не вдавалося відшукати. Лише з моїх друзів дитинства пропало безвісти семеро. Може, вони й досі десь тут блукають, а може, повмирали в голоду і розпуки… Еге… було, як забредеш у цей папір – гай-гай… аж страх проймає, здається, що ніколи ти з нього не випірнеш. А як він шелестів!.. О! Слухай! Та хіба це шелест? От колись був шелест! Такий, що його й не перекричиш і не перепищиш. Аж у голові гуло, і здавалося, що ти вже й сам яка паперяка і на тобі казна-що понаписувано… Бувало заляжемо в ці папери та й ну вичитувати всячину! А траплялося тут чимало інтересного. Тут же й листи різні валяються, а чужі листи знаєш як цікаво читати? Я аж весь тремчу, коли беру в руки чужого листа, в мене починається оргазм, я просто конав від насолоди. В одному листі жінка, що втекла від чоловіка, пише йому… «Прожила я з тобою усе життя, як задниця в трусах – ні світла, ні воздуху». Га? Як тобі? Це ж геній писав! Заміни одне слово – і прах! Ну от хоча б це – «воздуху» заміни на «повітря». Замінив?
– Ну…
– Єрунда вийшла, правда?
– М-м-м…
– Ото ж бо й воно. А одне я слово все ж таки замінив. Вгадай, яке?
– Чорт його зна…
– «Задниця». Там було інше. Там було на «же». Але я подумав, що то звучатиме вульгарно. А знову ж таки візьми наше національне на «де» і – зовсім не той аромат, не той тембр… Ловиш?… Ну, ще там у тих паперах море всіляких довідок, заяв, прохань, клопотань, квитанцій… Оце була література! Читаєш, мов який роман. Особливо, коли те все дбайливо підшите, щоб по порядку. Колись любили порядок. Колись кожна людина мала свою папку. Тобто не вона мала, а мали на неї. Десь та папка лежала собі спокійно серед інших папок, пилюкою припадала, але людина твердо знала, що доки вона живе, доти і та папка лежить. Приємно, чорт забирай, жити було. Часом тричі подумаєш, доки щось ляпнеш. А тепер ось вони, під ногами, всі наші папочки, все наше життя, всі наші терпіння, насолоди, втіхи, зітхання… Все тут… дощем прибите… Колись мене навіть страшно цікавило, а що ж там нашкрябано у тих папочках, які мудрощі такі, що їх треба було в таємниці вберігати… А ще – хто ж описував моє життя, кожен мій крок, моє слово… А тепер, коли все це на смітнику, інтерес відразу й пропав.
– Значить, тут, якби попорпатися, то знайти б можна хто на кого теє…
– …доноси писав? Аякже! Все тут лежить, дослідника свого чекає.
– Чого ж вони… чого вони так…
– Що таке? Чому ти зблід?
– …взяли та й викинули… ні, щоб спалити… викинули отаке на смітник… а скільки ж праці пішло…
– І що воно тебе турбує. Мене от аніскілечки не хвилює. Хай гниє. Кому треба, піде та й випорпає… А ще як старі гроші відмінили – ого-го, скільки сюди вантажівок поперло з грошвою! Так і сипали, так і сипали, а вітер же все згрібав і котив, котив, наче хвилі в степу… Красота!
Пустище й справді обміліло,
