нісенітницю…
– …яка мене мало не довела до самогубства…
– Не перебільшуй… фактично тобі повезло, що саме я тебе «заложив»… а не хто інший… бо ти такий, що тебе обов’язково хтось «заложив» би, ти створений для того, щоб на тебе сипалися всі мислимі й немислимі гріхи… а хтось інший міг тебе й на шибеницю завести.
– Справді? Що ж… тоді я тобі дуже вдячний… але зараз це вже не має значення… зараз нас вистежать… вистежать і знищать… тебе – за те, що ти був сексотом за старої влади… а мене знову за напис на спині… це якийсь жах… невже й справді там щось написано?… адже ти сам казав, що вигадав цю нісенітницю…
– Так… я вигадав… але хтозна… може, ця нісенітниця тепер здійснилася…
– Послухай… подивися, що там у мене на спині… я тебе дуже прошу… ну?… бачиш?
– Ні… нічого не бачу…
– Як нічого?
– А так… нічого там не написано…
– Але я сам бачив у газеті свій портрет… там написано, що мене розшукує служба безпеки… що я небезпечний злочинець…
– Але про спину і напис там нічого?
– Нічого… це мене, звичайно, здивувало… але я подумав, що іншої причини нема…
– Тепер епоха нових стукачів… нові сексоти змінили старих сексотів… і на місце старих папочок прийшли зовсім нові… хтозна, що там про тебе написано… Я ж казав, що ти просто створений для того, щоб тебе заложити… На тебе глянеш, і перша думка, яка виникає, чому така людина на волі? Чому вона не сидить?
– Але це якесь безглуздя… що нам робити?
– Запорпаємося в цей папір. З головою… Боже, яка насолода!.. Лізь сюди і побачиш, як відразу твоя душа очиститься і вознесеться… Скільки літ я позбавлений був цього раю!
– Так, тут і справді не зле…
Горбані запорпалися в папери і тільки голови їхні стирчать…
– Ти гадаєш, вони нас тут не помітять?
– Коли почуємо їхні кроки, пірнемо з головою. Не думаю, що вони нас аж так пильно шукають. Ми виживемо. От побачиш, ми виживемо. Я ще дочекаюся, коли настане мій час. Я навіть думав, що такі, як ми, ще повинні прийти до влади.
– Ти це серйозно?
– У відповідний момент ми з’явимося з тобою. І настане наша ера. Я тоді відновлю оцю красу… я підніму рівень паперу до найвищих висот… Збудую собі палац серед того моря і житиму тут, як малюнок у книзі…
– Малюнок у книзі… Ти це гарно сказав…
І в цей мент починають лунати важкі кроки, світло шаленіє, воно метається, мов зацьковане… Шелест вітру і свист… А кроки гучнішають і гучнішають… Горбані запорпуються з головами… Світло мигтить усе швидше і швидше…
Кроки… шелест… світло…
І ось з’являється велетенський чобіт.
Чобіт робить крок, ще крок – і наступає на те місце, де сховалися горбані. Чується лункий хрускіт.
І все… Світло гасне… Шелест стихає…
Чобіт залишається…
1991
