запалює свічку.
– Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.
– Хіба?… Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?…
– Так.
– Розкажи хоч один…
– «До мене прилинь, Беатріче моя…»
Все її тіло гойдається, свічка гойдається, і кімната гойдається.
– «До мене прилинь, Беатріче моя…»
Тоді він рятує її:
– «Де маки цвітуть і птахи співають…»
І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем, їй хочеться казати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.
– Ти повернувся? – питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.
– Я повернувся до тебе, тільки до тебе.
– Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене – я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку. І до того ж я відчуваю голод і мені зимно.
Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:
– Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.
Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою…
А він розламує костура, трощить свої дерев’яні мешти і розпалює вогонь. Полум’я потріскує, облизується і вихлюпує по краплині тепло.
– О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого… Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома… Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все, і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло…
Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє вуста, щоб не скрикнути.
ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…
– Ні-ні, як ти посмів?!
завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся
Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.
завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло
завтра завтра завтра нагрію води помиюся
– Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне – я розвіюся.
Знову свербить стегно, ах як воно свербить, спітніле, слизьке стегно, станеш на нього – послизнешся, вода заллє рот – захлинешся
В РОТІ РОЗКВІТНЕ СКЛЯНА ТРОЯНДА
Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ –
