підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.
– Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!
Малий сміявся і тішився невідомого чого. Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.
– Ну, я тобі зараз!.. – приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.
Ми напосілися на нього – чого він подався аж так далеко?
– А мене вуйцьо забрав.
– Який вуйцьо?
– Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.
Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.
– Ти щось розумієш?
– Так само, як і ти.
– Хто ж то міг бути?
– Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.
– Але ж ці камінці… вони схожі на дорогоцінні.
– Схож… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?
– Нічо.
– Він тобі показав, як вертатися додому?
– Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?
Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.
– Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.
– Слухай, – перестрашилась Христя, – піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні – клопоту не оберешся.
– Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.
– А коли ні, то хто повірить в твої балачки? Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.
Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.
– Де ти їх узяв?
– Та це Христі бабця у спадок лишила.
– Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?
– Та ні, що ти… сімейна реліквія.
– На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!
– Та ні, я ще зачекаю. Знаєш… пам’ятка.
– Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш – приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.
Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.
Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.
Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.
– Я знав, що ви прийдете.
Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.
– А-а, це ви, – кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.
– Що
