наставивши вухо і намагаючись зрозуміти, де саме перебуває переслідувач. Адже він теж повинен заплутатися в ожині. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки ні на мить не змовкали. Чого йому треба?
– Чого тобі треба?! – закричав я, перекрикуючи вітер і шум дерев, крик полетів і розчинився у темряві без відповіді.
Тоді я кинувся бігти, ноги грузнули в болото, слизькали, мені нелегко було втримати рівновагу, але рятівне світло рідного дому наближалося швидко, і ось я вже в магічному колі ліхтаря. Все наше подвір’я яскраво освітлене. Я входжу з виглядом переможця і гукаю:
– Хри-и-иська!
А вітер із ясенами: «Хри-и-ишьшька!»
На порозі з’являється жінка з малим.
– Дивіться, що я приніс!
Вручив їм здобич і тільки тоді повернувся обличчям туди, звідки прийшов, але переслідувач так і не відважився ступити на територію світла. Він залишився там, у темряві, здається, я навіть розрізняв його постать – він стояв за парканом і, мабуть, дивився на нас.
– Христю, глянь туди – там нікого нема?
– Де?
– Ну там, куди я рукою показую.
– Н-ні… А хто там має бути? Я нікого не бачу.
– Та так… Певно, привиділось. Пішли до хати.
Малий був дуже втішений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пізно займатися впольованою здобиччю, і я заніс її в льох, а другого дня в неділю виніс і показав Христі. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всі боки, чекаючи вигуків захоплення. На моє здивування, дружина мовчала. Мовчала і дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тоді, коли я тільки вирушав на лови.
– Що ти так дивишся? – не витримав я.
– Ти… ти…
– Що таке?
– Це ж за-зайчиха, а не за-заєць… – майже прошепотіла вона. І було безкровним її обличчя.
Я зиркнув – справді зайчиха. Але яке це має значення? Зайців розвелося в долині стільки, що їх пора вже тотально винищувати. Як щурів.
– Ну й що? Подумаєш – зайчиха, – стенув я плечима.
– А це… її дитина?
– Ну, ти вже занадто! – вибухнув я. – Це зайченя я підібрав, коли виходив з долини, воно не має жодного стосунку до цієї… ну, словом, це, мабуть, і не родичі.
– Ти впевнений?
– Я ще раз повторюю – знайшов його в іншому місці. Крім того, навіть якби це було її зайченя, що це міняє?
– Ти збираєшся її їсти? – В голосі дружини було таке здивування, наче я намірився засмажити стару ропуху.
– А чом би й ні?… Шкурка, шкода, зіпсована. Зате печеня буде – пальчики оближеш.
– Ти звар’ював! Я не збираюся її їсти! – Тепер дивилася на мене навіть з огидою.
– Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?
– Не хочу мати з тим
