підступляться ближче, а йно тупцяють оддалік, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вівдя зі мною, а то б вони мене розірвали, бо і я б їм не давала тіло, та вони б перемогли, а Вівді, може, і вдасться.
Ніч була наче звір, закутаний в страх. За річкою горіли вогні, червоні мітли метлялися, шмаття їхніх хвостів відривалося і злітало в небо, а поміж вогнів стрибали чорні постаті і линули до їхньої хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдується позаду них, але вогні й дими заважали. Врешті вона лягла на сіно і заплющила очі. Вона не знала, чим би могла Вівді помогти. Хіба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батькові гріхи і прийняв його душу. Рута вклякнула, приклала руки до серця і залопотіла пошепки слова, яких навчив її батько, і тепер у тиші крізь гарцювання тіней проростали два шепотіння – Вівдине і Рутине, зливалися в одне, спліталися і борсалися в нічній темряві, а дерева нажахано бовтали кронами, струшуючи гнізда і птахів, вихор гудів розпачливо в димарі і бив кулаками в стіни, а Рута бубоніла:
– Світовите, мій пане, зглянься над душею мого батька, прийми її, адже вірним він був тобі завше, молився до тебе і пожертви складав. Не дай нечисті праху його, прийми його душу, як ми приймаємо ім’я твоє, і оборони нас від лукавого.
Щойно, коли скисле молоко світанку розлилося надовкіл, усе вляглося, чорні сили відступили, і Рута змогла трохи поспати.
Розділ 5. Чари
Весна 1647 року.
Решту осені й усю зиму Рута жила сама, оплетена мріями і маревами, її уява була такою бурхливою і нестримною, що самотності не відчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чіткий образ, але вона знала, що рано чи пізно це станеться, витканий з повітря і сонячних променів невидимець явиться перед нею, і вона уже навіть смакувала в устах його ім’я. Вона почувалася наче імла, що колишеться між двома берегами безодні, не кохаючи нікого, пашіла коханням.
Її реальне життя перепліталося з уявним, з її фантазіями і снами так, що відрізнити одне від одного було неможливо. І коли їй снилося, як вона бере тоненьку голочку і пришиває зозулю навіки до літа, а нитка сиза сплітається ув одно з павутинням і тихо щезає, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплі; або коли обсівала дзвіночками береги обрію і прислухалася до сумної мелодії квітів; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомість робила гучнішим шелест віття. Вона вилущувала сни, розкладала їх на травах і чаклувала на їхній гущі, вичакловуючи щось лише їй самій відоме, щось, що тривожило її, але потім однаково серед ночі схоплювалася, і черговий сон пришпилювала до стіни, шепочучи його ім’я і думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночі. Вдивлялася в перелітні хмари, в краплини роси на квітах, вслухалася у дзвін струмочка, уявляючи, яким він до неї прийде, той лицар зі сну,
