ремісник, вони мусять всього лише відбути свою майстерну «роботу». І люди, скажу вам, довіряють їм більше. От такий парадокс. Я намагаюся якось із цим боротися, тому притягую вчених людей. А ті дурисвіти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби їх називали майстрами чи цехмістрами, вони самі себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, ліценціата, доктора, хоч і не мають на те жодних підстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби відразу видно було, що то за риба. Блазні, одне слово.
І ось я нарешті побачив їх, цих закостенілих у своїх забобонах і переконаннях тугодумів. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання крові при високому тиску. Я відповів, що цей метод уже застарів, його можна вживати лише в крайніх випадках і спустити можна не більше, як пів літра крові. Ці мої невинні слова викликали бурхливу реакцію. Доктор Якуб Ніґель заявив: «Що більше води витягують з криниці, то більше доброї до неї натікає; що частіше дитина смокче свою матір, то більше вона має молока. Так само і з пусканням крові».
Доктор Мартин Ґрозваєр запитав, чи відомо мені, скільки крові міститься у людському тілі? Я відповів, що п’ять літрів, і почув гучний регіт та ляскання долонь по колінах.
– Чого вас там учили? – волав Мартин Ґрозваєр. – Людське тіло містить двадцять чотири літри крові! А отже, без смертельних наслідків можна двадцять літрів вицідити.
Я запитав, чи хтось із присутніх був свідком такого рясного зціджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили крові більше, як п’ять літрів. Ніхто не відповів ствердно, але всі зосталися при своїх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже і у Венеції, і в Пруссії я зустрічав таких самих лікарів, які іноді ставали причиною смерті свого пацієнта саме тому, що спускали надто багато крові. Однак нікого з них не покарали, бо віра в цілюще кровопускання була повсюдна. Цуралися її тільки мальтійські лицарі, у яких на озброєнні були арабські медичні трактати, а отже і я перейняв від них, не раз, зрештою, переконавшись у їхній правоті, негативний погляд на часте кровопускання.
Але львівські лікарі так просто не здалися і почали мене питати, які саме жили треба відкривати при різних хворобах. Я бачив уже, що тільки собі нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю і що насправді збираюся робити, тому відповів, що відкривати потрібно ті жили, які знаходяться безпосередньо біля хворого місця. На прохання уточнити я продовжив: «У випадку хвороби голови, обличчя, очей – треба відкривати жили на скронях, на кінчику носа і внутрішніх куточках очей; при виразках в роті і болю зубів – жили на губах та під язиком, при хворобах серця і легенів – серединну жилу на плечі; при недузі печінки – праву жилу плеча, а при болях у нирках і міхурі – підколінні жили. При геморої, хворобах матки і браку менструації – жили на стопах».
Якби не мої попередні заяви, вони б цю мою відповідь зустріли жвавіше, бо на оплески я бігме не розраховував, але вони обмежилися згідливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало,
