не дивлячись на бурхливий час воєнного протистояння (1711 р. під час походу П. Орлика щойно збудовану залогу буде спалено), згодом приносить плоди: вже 1722 р. король Август ІІ надає Таращі право проводити ярмарки чотири рази на рік (на День святого Юрія, День святого Онуфрія, на Різдво Богородиці й в середньо-посну неділю). Таким чином, Тараща перетворюється у містечко, людність якої, як зазначають літописці, складали «різні бурлаки зухвалі».
«Тараща – місто! Не розумію, навіщо дали таку гучну назву цій брудній жидівській слободі. Напевно можна сказати, що покійний Гоголь і мельком не бачив сього надто брудного міста, інакше його рідний Миргород здався б йому якщо не справжнім містом, то у крайньому разі чудовим селом. У Миргороді хоча й не пишної растрелівської чи тоновської візантійської архітектури, а все-таки є біленька кам’яна церква. Хоч невелика біла пляма на темній зелені, а вона робить приємний ефект у одноманітному пейзажі. В Таращі і цього немає. Стоїть на пагорбі собі над тухлим болотом стара, темна, дерев’яна церква, так звана козацька, т. б. будівля часів козаччини. Три восьмикутних конічних куполи з похиленими чорними залізними хрестами, і нічого більше. І все це так незграбно, так грубо, печально, як печальна історія її невгамовних будівників. Ледь-ледь до вечора дотягнулися ми до сього так званого міста», – описував Т. Шевченко згодом свої враження під час поїздки 1845 р. про Таращу у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», коли зупинявся у місті на нічліг у поштовій станції, де на нього і його візника Трохима чекала одна-єдина кімната, пара сушених карасів з куснем чорного хліба і чаркою смердючої горілки. Після цієї, як висловився Трохим, «чернечої вечері» мандрівники поснули на лаві, «обгородженій з трьох боків чимось на зразок перил, що робило її схожою на чухонські сани».
У 60-х рр. XIX ст. Тараща – це вже повітовий центр (з 1791 р. отримало від польського короля Станіслава Августа магдебурзьке право; а з 1800 р. – указом імператора Олександра І – статус повітового центру; 1826 р. затверджено генеральний план міста). Спочатку герб міста являв зображення: «сніп пшениці на стерні», а з 1853 р. «щит, поділений на дві частини; у верхній, блакитній, зображено архангела Гавриїла у срібному одязі зі зброєю; у нижній, срібній, частині – чорного орла з розпростертими крилами».
Літній полудень 1865 р. у Таращі. Поодинокі перехожі у мареві сонних вулиць. Байдужі до всього воли, немов сновиди, котять воза. Візник дивиться у далечінь, де небо сходиться із стиглими хлібними полями, і дрімає. Горобці купаються у пилюці. Легкий вітерець з полів ворушить листя на тополях. Лише ластівки, незважаючи на спеку, ширяють у небі і щось щебечуть на своїй пташиній мові. Із-за рогу, де височіє пожежна вежа, з’являється відкритий екіпаж з двійкою притомлених коней. За мить коні зупиняються навпроти «присутствія». Вікна урядових установ відчинені навстіж: чиновники у форменних одностроях знемагають від спеки і одноманітної казенної буденщини.
Комплекс
