денним чергуванням Теодор зайшов у казарму, щоб нарешті відіспатися, він побачив досить велику групу драгунів на чолі з кадетом Кокулєску. Серед них не було українців. Саме в цей час вони разом з корпоралем Бишком несли службу на плацу. Зате в казармі були поляки.
Побачивши таку зустріч, Засмужний внутрішньо змобілізувався. В душі він сподівався, що до нього ця зустріч відношення не має і навіть спробував пройти мимо, але кадет зупинив його.
– Засмужний, підійди сюди! – наказав він.
Теодорові нічого не залишалося, як підкоритися. А Кокулєску продовжував:
– Дійшли до нас чутки, що ти зневажливо висловлювався про нас, румун, говорячи, що ми даремно служимо у драгунах. Піхота – найбільше, чого ми варті. Це твої слова?
Теодор не спішив відповідати. Він розумів, що будь-яке заперечення не сприйметься присутніми і виглядатиме як спроба уникнути відповідальності. Він оглянув поглядом присутніх, вираз облич яких нічого хорошого не віщував, ковзнув по єхидному лиці Адама Скавронека, зупинився на Мірчі Боку. Рішення назріло миттєво.
– Ні, – сміливо відповів він. – Це брехня.
– Ти стверджуєш, що я брешу? – запитав Кокулєску.
– Я не стверджую. Ви ж самі, пане кадет, казали, що до вас дійшли чутки. Я навіть знаю, хто ця сорока, що принесла їх на своєму хвості.
– То ти цього не говорив?
– Ні.
– Доведи.
– Охоче. За сорок миль звідси лежить моє село. Зветься воно Кам’янка Волоська. Вам відомо, хто такі волохи?
– Так у давнину звалися ми, румуни, – здивовано відповів кадет. – Звідки така назва твого села?
– Майже чотириста років тому на наші терени прийшли п’ятнадцять волохів, які і поселилися там, потім змішалися з місцевим населенням. Вони змушені були покинути свою землю після того, як на них напали поляки.
З цими словами Теодор подивився на принишклого Скавронека. Той знітився, особливо після того, як Кокулєску зробив те саме.
– Пане кадет, цей драп бреше, щоб виправдатися, – пролепетав поляк. – Я сам чув, як він ганив вас і усіх румунів.
– Ні, Теодор каже правду, – раптом подав голос Мірча Бок. – Він вміє говорити по-нашому.
– Це правда? – поцікавився Кокулєску.
– Сильно сказано. Лише деякі слова і фрази. В основному навчився вже тут.
– То, може, ти румун?
– Хто знає! Хоча навряд. Все-таки я русин. Але у нас у селі дійсно живуть люди, що носять румунські прізвища. Принаймні Джуси і Ромахи є стовідсотково.
Румуни, що мали названі прізвища, задоволено загомоніли. Поляки принишкли остаточно, зрозумівши, що цей бій вони програли.
– Тоді звідки вони (кадет кивнув на Адама) взяли ці слова?
– А я звідки знаю? Може, він сам придумав. Може свою думку висловив.
– Ми розберемося, – пообіцяв кадет, і у цих словах для поляків почулися неприємні нотки.
Позаду
