раніше ти не ходила на побачення? – розгубилась ще заспана Аня. – А як же Богдан?
– Тільки пообіцяй, що нікому не відкриєш моєї таємниці. – тихо попросила я, ніби боялась, що нас підслухають. – Насправді, я познайомилась з Богданом на сорок хвилин раніше від вас.
– Це як? – ще більше отетеріла подруга.
– Ми зіштовхнулися на автобусній зупинці. – пояснила я і розповіла про нашу фатальну зустріч із ним.
– Слухай… – мрійливо промовила Аня. – А може це доля?
Я зітхнула, згадуючи його сині очі та малюючи в уяві нашу сьогоднішню зустріч. А може це й справді – доля?
Якщо ви невдаха, то врятувати вас від самого себе не зможе ніхто.
Вбрана у чорні джинси та блакитну блузу, що гарно підкреслювали мою фігуру, я замріяно йшла шумною вуличкою. Моє волосся розвівалося під подувами грайливого вітерця і я з радісним хвилюванням, в очікуванні рандеву, крокувала брущатою дорогою. Було досить гамірно і я навіть трішки засмутилась – усамітнитися у такому натовпі нам точно не вдасться. Я раптово розлютилася на невинних людей – невже всім так закортіло помилуватися бузком? Хіба його не достатньо на вулицях столиці?
Під ногами сновигала малеча; їхні батьки, хапаючи своїх неспокійних чад, намагалися якомога швидше дістатися місця призначення. Хтось йшов занадто повільно, хтось навпаки розштовхував усіх на своєму шляху, а я не зважала на них, видивляючись в далині свого кавалера.
– Шо ти пливеш як сонна муха? – налетів на мене кремезний чолов’яга і грубо відштовхнув убік.
Не втримавшись на високих підборах, які я погарячкувала вдягнути, збираючись на прогулянку, я похитнулась і полетіла вниз крутим схилом. Пролетівши з десяток метрів я вдарилась об твердий грунт і нарешті зупинилась. На превеликий подив я досі лишалася при свідомості, хоча жгучий біль розривав мою праву ногу і не дозволяв поворухнутися.
– Я так і знав, що ти потрапиш у халепу! – підбігаючи до мене, сказав Богдан. – Треба було забрати тебе біля самого будинку.
– Закритий перелом гомілковостопного суглобу. – констатував лікар, вивчивши рентгенівські знімки. – Нічого серйозного.
Я здивувалась легкості його слів. Можливо, для хірурга це й несерйозна травма, а ось для мене ще й яка!
– Як довго вона не зможе ходити? – запитав Богдан, коли лікар провів усі необхідні маніпуляції з ногою.
Я уважно дивилась на неї, ніби не вірила, що вона на місці – настільки сильні анестетики мені вкололи перед вправленням.
– Як мінімум, 6 тижнів. – виніс хірург свій вирок.
Я ледь не заплакала, почувши ці слова.
– І всі ці 6 тижнів мені доведеться провести в лікарні? – безнадійно запитала я.
– Якщо вас немає кому доглядати, то можете залишитися в стаціонарі. – підтвердив ескулап. – Хоча, на вашому місці, я б попросив знайомих потурбуватися перший час про вас. Самі знаєте, які умови в державних лікарнях…
– Тобто мені можна додому? – як дитина
