тостів та фруктовою вівсяною кашею.
– Це все, що я зміг вигадати із знайденого на кухні. – помітив моє пробудження Богдан. Він сидів на дивані навпроти. – Тобі треба підкріпитися.
– Сніданок у ліжко? – запитала я, піднімаючи подушку, щоб сісти.
Ниючим болем відізвалась нога – напевно, дія знеболювального минула і зламана кістка поспішила нагадати про себе.
– Боляче? – запитав у свою чергу Богдан відреагувавши на мій тихий стогін.
– Трішки. – відповіла я, хоча насправді біль був досить сильним.
– Сподіваюсь, ти не проти, що я затримався у тебе? – запитав він, хоча я зрозуміла, що відповіді моєї не потребував. – Я подумав, що тобі буде потрібна моя допомога.
– Так, дякую. – зніяковіла я, не знаючи чим викликала його прихильність. – Але ти можеш йти, якщо тобі потрібно. Я й сама впораюсь.
– Ти впевнена? Я дзвонив твоїм подругам, Олеся сказала, що приїде до тебе ввечері.
Я здивувалась цій новині – він дзвонив моїм подругам? Чи не почулося мені?
Він турбується про мене. Але чому?
– Ти дивачка. – сказав він, помітивши моє замішання. – Але подобаєшся мені…
У двері наполегливо дзвонили. Поки я дошкутильгала до них, моя голова була готова вибухнути.
– Леська! – вигукнула я подрузі на порозі. – Ти що, збожеволіла?
– Вітусік, ти як? – заметушилась Олеся. – Як почуваєшся? Куди ти вляпалась в цей раз?
– Нікуди я не вляпалась. – з образою відповіла я і пропустила її всередину. – Всього на всього зламала ногу.
– Всього на всього? – передражнила подруга. – А як же тепер наша поїздка в Буковель?
– Ти гадаєш, що моя нога буде в недієздатному стані ще пів року? – питанням на питання відповіла я. – Ну дякую тобі за чудові перспективи і віру в моє одужання!
Прострибавши на одній нозі до кухні, я ввімкнула чайник і присіла на табурет. За мить до мене приєдналась Олеся, одразу ж підходячи до холодильника.
– Як завжди, порожньо… – задумливо, ніби до самої себе, сказала вона. – І з чого тобі приготувати їсти?
– По-перше, я не настільки немічна аби не бути спроможною приготувати собі якусь страву. – відповіла я, слідкуючи за її хаотичними рухами. – По-друге, кілька годин тому мене вже нагодували сніданком.
Подруга відірвалась від розглядання полиць холодильника і зацікавлено подивилась на мене.
– І хто ж це був?
– Богдан. – легко відповіла я, ніби вона й сама мала про це здогадатися.
– А куди ж він зник? – з нотками розчарування запитала вона. – Мені сподобалося з ним спілкуватися. Напевно, він єдиний, хто справді підходить тобі.
– І з чого ж ти зробила такі висновки, – з іронією запитала я. – Якщо майже весь вечір ти цілувалася зі своїм Ванею в закутках кафе?
Я помітила, що вона почервоніла.
– Між
