всё под контролем. Ты же всё видел, ты всё видел, ты же видел. И ты не виноват, что их отравили, не виноват, совсем не виноват.
– Не виноват, – ворухнулись губи Гаїна, слова вийшли з них разом з димом. З носа-трампліна вирвався дивний звук. Його права рука, що досі цілком мирно спочивала на коліні гіпнотизерки, раптом поповзла до тих територій тіла, які б Sаня воліла залишити суверенними. Тим більше, що за давньою звичкою вона зігнорувала нижню білизну.
Дівчина знову замурмотіла: «Не виноват, не виноват, совсем не виноват». Потім зробила суворе обличчя і з чіткою вимовою запитала:
– Кто виноват?
В осклілих очах загустилася тінь. Але з губ не злетіло жодного звуку. Тим часом вперта рука вже подолала опір джинсової спідниці й опинилась зовсім поряд з тією локацією, котру арабські поети доби Аббасидів називали «джерельною аркою насолод». А там все зрадливо вібрувало у передчутті вторгнення.
– Кто виноват? – Sаня підсилила вимогливу інтонацію. – Кто?
– С-сука, – нарешті видихнув він, а холодні пальці руки-дослідниці нахабно пройшли крізь «арку». Розумом вона знала, що в жодному випадку не повинна реагувати на проникнення, але тіло переможно сіпнулось, відповіло густим гарячим вітанням. Вона миттєво відчула, як напружились м’язи пустотливої кінцівки.
– Кто сука? Кто она? – Sаня вказівним пальцем почала відбивати ритм на долоні Гаїна. На тій її частині, котру хіроманти іменують «горбом Сатурна».
– Ти с-сука, – прошепотів підполкан.
– Я Тамара, я твоя Тамара, – Sаня не припинила відбивати ритм. – Кто виноват? Кто?
– Какая ты в жопу Тамара? – обличчя Гаїна раптом сконцентрувалось, ліва рука стрибнула вперед і шия Sані опинилась у непереборному захваті. – Ты кто, бля, такая? Кто тебя подослал? Говори! Быстро!
– Ты офиге-е-ел? – прохрипіла дівчина, марно намагаючись зазирнути в очі охоронцеві; той уникав її погляду, його права ворушилась в її тілі як ведмідь у барлозі.
«Це ж в мене синці з шиї місяць не зійдуть, – подумала вона. – Прийдеться хусткою замотувати».
– Кто подослал, спрашиваю? – Гаїн трусонув Sаню з такою силою, що ледь не зламав їй шию. – Говори!
– Отпу-у-усти, – з останніми запасами повітря видихнула та. – Скажу-у-у…
Охоронець звільнив її шию, натомість вивернув зап’ясток так, що Sані прийшлось обличчям притиснутись до диванної подушки, від якої нестерпно смерділо пральним засобом. Найменший порух тіла викликав больову блискавку, що вискакувала з ліктя й крізь плече вдаряла у шию. Права рука людини-пса вийшла з її тіла, залишаючи там розчаровану, але все ще гарячу пустку.
– Закон вентилятора, – сказала Sаня у подушку.
– Что ты гониш, сука?
– Я говорю: закон вентилятора. Где б не гадил, дерьмо всегда попадает в вентилятор.
– Ты мне не гони. Ты говори, кто послал, – дівчина відчула, як щось тверде – певне коліно
