від десятка інших, хтиво посміхнулась Ярковському і він побачив приймальню, над якою панувала синьо-срібляста монументальна споруда у стилі «Зоряних війн». За нею, наче капітан зорельоту за командним пультом, сиділа жінка у стилі шестидесятих.
– Микола Григорович обов’язково прийме вас, але зараз у нього відвідувачі. Доведеться трошки зачекати, – жінка за пультом глянула на білявку. – Евеліна, зроби Олександру Олександровичу чай.
– Який будете пити? – В це просте питання білявка вклала стільки бек-граунду, що у мозку Ярковського мимовільно запрацював генератор еротичних фантазій. – З бергамотом, коріандром, корицею?
– А каву можна?
– Можна, – кивнула Евеліна після блискавичного обміну поглядами з хазяйкою приймального простору. – Вам мелену чи розчинну?
– Мелену, – Ярковський впав у шкіряне крісло напроти пульту. – Якщо можна, з вершками. І печиво.
Жінки знову перезирнулись. «Капітанша» кивнула, Евеліна зникла в дверях.
Чекати прийшлось довго. Ярковський за цей час устиг випити три філіжанки міцної кави, на цілу коробку зменшити офісні запаси печива та роздивитись абстрактні полотна, якими власник «Адміралу» прикрасив приймальню. В картинах домінували бузкове і фіолетове. Ярковський навіть спробував поспілкуватись з Евеліною про сучасний живопис, але виявилось, що від слів «трансавангард» та «ар-деко» в очах білявки спалахують блискітки переляку. Відтак еспер впав у стан, близький до легкої медитації. Йому вже почало здаватись, що він, наче локатор, приймає потік тоскно-ділового мислення, що лине від «капітанши»; коли двері кабінету відчинились й звідти вийшла струнка брюнетка, одягнена в червоне коктейльне плаття й щось на штиб білого болеро з ускладненого тонким рельєфом атласу, котрий навіть не обізнаному на тканинах Ярковському видався надзвичайно коштовним. Жінка швидким кроком вийшла з приймальної. Ярковському здалось, що погляд, яким «капітанша» провела брюнетку, був дещо розгублений. За секунду володарка приймальної підняла слухавку, кивнула, й дала есперові знак заходити.
Кабінет Осинського був витриманий у тому ж стилі, що й приймальня. Його господар сидів у кріслі за сріблястим столом, а за його спиною на всю стіну розкинулось не обмежене ані рамою ані багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого і шафранового кольорів. На тлі цього хаосу губилась плюскла фігура у сірому костюмі. Микола Григорович не встав й навіть не підвівся назустріч Ярковському, а на його обличчі застигла недоброзичлива напруга.
– Добр… – почав було еспер.
– Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.
– Тобто, я можу припинити розслідування?
– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.
– І що далі?
– А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи
