крос десять кілометрів лісом – звична справа, то для багатьох добровольців незвичні фізичні навантаження стали серйозним іспитом. Але нікуди не втік і стояв у строю Бодя з Бердичева, сорокачотирьохрічний інженер із хворими колінами; стояв і Слава Сніжок – тому що зі Сніжного – тридцятирічний вчитель російської мови та літератури, який залишив удома, під сепаратистами, дружину і двох дітей; стояв тут і колишній вевешник із Дніпропетровська, і колишній охоронець із П’ятихаток; стояв Віталик із Жовтих Вод, учитель з бойового гопака; багато різних та цікавих людей стояли в той день у лавах бійців «Дніпра-1», «Самооборони» і «Правого сектора». Автомат, чотири магазини, розгрузка, каска – аптечку, хто зміг, той купив сам – ось і все знаряддя бійця, не дуже-то й багато як задля триденного відрядження в зону бойових дій.
Їхали довго, зате весело і з піснями. У Слов’янську водій автобуса, озирнувшись, раптом сумно запитав:
– Мужики, серед вас водії є? – хтось закивав головою в дзеркало заднього виду. – Якщо мене вб’ють, сядете за кермо.
– «А не спеши ты нас хоронить, – заспівали в салоні, – а у нас еще здесь дела!» Одна з найулюбленіших пісень єкатеринбурзького гурту «Чайф» чомусь викликала у Грега досаду. Підспівувати не хотілося.
У Старобешево прибули близько другої години ночі й одразу заснули. Десь о пів на п’яту почали працювати «гради», і Грег спросоння лише через кілька секунд після початку обстрілу зауважив, що кудись біжить. Куди, він не знав, однак біг він дуже швидко, наче молодий тарган. Такими ж молодими тарганами неслися ховатися за товстими стінами і всі інші новобранці. Це було по-справжньому страшно. Нестерпно захотілося додому: в тишу, під ковдру, під бік до сплячої дружини – піт по спині рікою стікав у штани. Як висловився потім Славко: «…Ми какали ось такими цеглинами!» – і показував цеглину розміром з чималу каменюку. Повернувшись на своє місце, Грег побачив, що практично всі бійці, що раніше вже бували під обстрілами, мирно сплять, і здивувався їхній витримці.
«Яка там витримка? – пояснював йому Макс, коли вони на ранок очікували команди на штурм під Кутейниковим. – Просто коли ти під обстрілами не перший раз, то сам вже чуєш – і звідки стріляють, і куди летить. Так що ніякої хоробрості, звичайний розрахунок».
– Увага! – урвала розмову команда. – Зараз підемо у розвідку боєм!
– Блін! – рознервувався Макс. – А розумніше нічого вони не придумали? – Він, очевидно, добре знав, що таке розвідка боєм: ти йдеш у наступ, а по тобі веде вогонь противник, вогняні точки якого має знешкодити під час розвідки ваша артилерія. Питання тільки в тому, хто кого раніше знищить: противник – атакувальників чи арта – противника.
Надійшов наказ витягнути з мобільних телефонів акумулятори і не торкатися на дорогах сторонніх предметів. «Бачиш щось підозріле – краще відійди подалі й стріляй туди, – порадив Макс. – Завжди вірний спосіб залишитися живим, повір мені на слово!» Вперед пішли беемпе,
