на мене, ви краща, ніж наша імператриця, – не вгавав той.
Емма усміхнулася вдруге, цього разу щиро. Лестощі такого штибу діяли безвідмовно і однаково на всіх жінок.
– Ви часом не знаєте скільки років цьому діаманту? – несподівано для себе вона вирішила продовжити розмову.
– Йому більше, ніж сто років, – впевнено сказав чоловік, надягаючи окуляри, – це одна з найстаріших фамільних коштовностей Габсбургів. Прикраса належала ще імператриці Марії Терезії. Кажуть, ювелір удостоївся дворянського титулу за свою роботу.
– Он як. А звідки ви про це знаєте? – поцікавилась Емма.
– Все дуже просто, – посміхнувся той, – я наглядач цього скарбу. Цю коштовність мені довірив безпосередньо імператор. Природньо, хочеться знати більше про ту річ, за яку відповідаєш власною головою.
– Ви праві, – погодилась вона, – а чи довго пробуде тут діамант? Я б радо помилувалася ним ще раз.
– Виставка благодійна. Його імператорська величність розпорядився, щоб гроші, отримані за квитки, були передані армії. Тож коштовність залишиться тут, у Львові доти, доки ми не зберемо більш-менш пристойної суми, – пояснив наглядач, – і, до речі, мене звати Фелікс Пройман.
– Емма Штайнер, – відповіла жінка, – отже, я маю шанс потрапити сюди ще раз?
– Скажу більше, – наглядач зняв окуляри і пильно вдивився у свою співрозмовницю, – цей діамант буде з нетерпінням чекати вашого наступного візиту, адже йому так хочеться розповісти вам одну свою грандіозну таємницю.
– Он як? – Емма тепер зачаровано дивилася на Проймана. – А чи можу я дізнатися цю таємницю зараз?
– Всьому свій час, – загадково відповів той, – до того ж, якщо все дізнаєтеся зараз, то можете не прийти наступного разу. А я цього не хочу…
Наглядач галантно їй вклонився і, промовивши з особливим теплом: «Моє шанування», рушив до іншого кінця зали. Там він зник за чималими обтягнутими шкірою дверима.
Емма крадькома провела його поглядом і, ще кілька хвилин помилувашись діамантом Габсбургів, також вийшла з виставкової зали.
Думка про секрет цієї коштовності не давав їй спокою увесь день. Звісно, це міг бути не більше, аніж спосіб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову її побачити. Цілком можливо, що підходящу таємницю Пройман вигадує якраз у цю мить. Хоча, з іншого боку, чому б не повірити йому?…
Врешті-решт жіноча цікавість узяла гору, і вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелікс Пройман, здавалось, чекав на неї, стоячи посеред зали, і широко їй усміхався. Була досить рання година, і жоден відвідувач, окрім самої Емми, ще не з’явився.
– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замість привітання сказав той.
Її трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирішила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогодні вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню і намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби підсвідомо намагалася вразити його ще більше.
– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, підходячи
