запитала жінка.
– Скажімо, ви будете щасливою, якщо приміряєте цю річ?
– Звісно.
– Тоді приходьте завтра сюди знову. Але вже ввечері. Десь об одинадцятій вам буде зручно?
– Гадаю, так…
– От і чудово. Не забудьте взяти з собою годинника, – нагадав він.
Вже виходячи з кімнати, Емма раптом затрималась в дверях.
– Скажіть мені одну річ, пане Проймане… – сказала вона.
– Так, моя люба.
Жінка постановила пробачити йому це звертання.
– Чи не буду я винною… Точніше, чим зможу віддячити вам за цю можливість відчути себе імператрицею?
– Я не проситиму нічого, що виявиться супроти вашої волі, – відповів наглядач.
– Що це означає? – перепитала Емма.
Чоловік мовчав і тільки продовжував пильно на неї дивитись.
– Поясніть, пане Проймане.
– Я хочу, щоб ви приміряли цей діамант, – трохи схвильовано сказав він, – приміряли в мене на очах і… щоб нічого, окрім цієї коштовності не було на вашому чудовому тілі…
Він чекав, що Емма спалахне гнівом. Знав, що його нахабні слова дорого йому обійдуться. Проте жінка навіть не зашарілася.
Вона дивилася на нього спокійно і трохи насмішливо, як дивилася, мабуть, Артеміда на горе-мисливця Актеона, що потроху перетворювався на оленя. Потім, не сказавши ані слова, вийшла з кімнати і швидкими кроками повз виставкову вітрину з несправжнім діамантом подалася до виходу.
Наступного дня Емма прокинулась пізно. В своєму великому помешканні неподалік Оссолінеуму вона жила сама, якщо не враховувати глухувату служницю, котра з’являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.
Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула…
– Доброго ранку, пані Штайнер, – першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.
– Мене звати Адам Вістович, – представився він, коли господиня привіталась у відповідь, – я заступник директора поліції.
– Он як, – жінка не приховала здивувавання, – чим завдячую такій честі?
– Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? – замість відповіді запитав поліцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.
– Стефа
