росіянам в Будапешті, мені зараз найменше хочеться конфлікту з угорцями. І тут ви мені точно повірите…
Габор опустив револьвера. Між тим до них підійшов ще один чоловік у короткому плащі. Серпневий вечір справді вдався прохолодним.
– Шахи я не приніс тому, що вони мені не належать, – пояснив Дмітров, – ця реліквія – власність пана Ніколаєва…
– Ця реліквія вже ваша, панове, – втрутився чоловік у плащі.
Очевидно, перед ними був російський посол. Чоловік простягнув їм невелику валізу.
– А це те, що я не можу, на жаль, відправити в Росію, оскільки всі мої відправлення ретельно перевіряє поліція, – додав він, – про аукціон, як говорив, мабуть, пан Дмітров, також не може бути й мови…
– Ви могли б відвезти ці шахи особисто, – зауважив Лайош.
Чоловіки все ще не наважувались прийняти подарунок.
– Річ у тім, що я не збираюся повертатись до Петербурга, – відповів посол, – я хотів би залишитися в Європі як приватна особа. Хоч в Будапешті мені тепер також не місце. Переїду деінде… То що, панове, ви заберете в мене цю тисячолітню дрібничку? Бо якщо ні, то я…
– Звісно заберемо, – палко промовив Габор, проте так і залишився стояти на місці. Йому хотілося розгледіти сербів, але ті зовсім розчинились в темряві.
– Давайте я запропоную вам партію, – несподівано сказав посол, – зізнаюсь, я ще ніколи не грав цими фігурами.
Дмітров дістав звідкілясь олійну лампу і, запаливши, присвітив нею своєму шефові. Той обережно розстебнув валізу. Звідти він дістав два плоскі футляри. В одному виявилась шахівниця, а в іншому – акуратно складені фігури, кожна в своїй спеціальній ніші.
– Реставрація дошки та фігур мені обійшлася дорожче, аніж самі шахи, – посміхнувся Ніколаєв, – а коли майстер знімав мірки, щоб виготовити для них футляри, я готовий був пристрілити його за кожен непевний рух.
Навіть при тьмяному світлі було видно, що кожна фігура виконана по-особливому. У двох вершників були різні коні: в одного баский, нетерплячий, а в іншого сумирний і слухняний. Пішаки всі стояли однаково струнко, але придивившись до них ближче, Лайош помітив, що кожен з них обличчям був несхожим на сусіда, ніби на дошці раптом вишикувались два ряди справжньої піхоти. Королі та королеви, одягнені в багатий індійський одяг, плели інтриги та керували військом, слухаючи поради своїх офіцерів та полководців. На шахівниці несподівано виник цілий давній світ, який манив до себе з неймовірною силою.
– Кого я матиму честь запросити до гри? – запитав посол, щойно всі фігури були розставлені.
Чоловіки перезирнулися.
– Грайте з ним ви, – пошепки сказав Габор, – а я триматиму зброю напоготові.
Лайош сів навпроти росіянина за чорними фігурами.
– Розпочнемо? – сказав посол, одночасно роблячи хід пішаком.
Опонент мовчки зробив хід у відповідь. Білі пішли у наступ і невдовзі їм дістався чорний слон та кінь. Здавалось, партія мала
