завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.
Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.
– Verdammt noch mal![1] – від несподіванки викрикнув він.
Потім звів очі догори і люто додав:
– Vepriss dich!..[2]
– Докторе Шоймане? – раптом почулося звідкілясь.
Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.
На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.
– Ви спізнюєтесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!
Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м’язи сердито сіпалися.
– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пів на одинацяту.
– Пробачте, я…
«Сумнівався до останньої миті», – хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.
– Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, – промовив натомість він.
– Ви хіба не львів’янин, чорт забирай?
– Ні.
– Гаразд, ходімо.
Цахер потягнув до себе важезні двері і пропустив його в темний коридор.
– Мені дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.
– Що саме вам дивно? – запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.
Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.
– Що саме вас дивує? – повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.
– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…
Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.
– Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?
– Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! – лікаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!
Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.
– Не турбуйтесь, докторе, – спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, – я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?
– Приніс, – обережно сказав Шойман.
– Давайте сюди.
Лікар
